НАЙКРАЩИЙ ЧИТАЧ ЖУРНАЛУ „КОЛОСОК” 

1. Б. Алмаз і графіт.  Г. Мармур і крейда.

Кожен мінерал має власне унікальне поєднання хімічного складу і кристалічної структури. Тому різні мінерали можуть мати однаковий хімічний склад, але різну структуру і властивості.

Явище існування хімічного елемента у вигляді двох або кількох простих речовин, різних за властивостями і будовою, називається алотропією, а самі прості речовини – алотропними формами (модифікаціями).

Найвідомішими алотропними мінералами є алмаз і графіт. Вони складаються з атомів Карбону, але мають різну кристалічну структуру, тобто відрізняються між собою розміщенням атомів у вузлах кристалічних ґраток. Через різну будову кристалічних ґраток алмаз і графіт проявляють відмінні фізичні властивості.

В алмазі щодо будь-якого атома Карбону чотири сусідніх атоми розташовані в кутах правильного тетраедра. Завдяки такому розташуванню атомів Карбону всі зв’язки рівноцінні (прості ковалентні), а відстані між атомами – однакові.

Така будова кристалічної ґратки алмазу забезпечує його високу твердість, він є найтвердішою природною речовиною.

Алмаз прозорий, безбарвний, не проводить електричного струму, дуже добре заломлює світло. Алмази використовують для різання скла, буріння гірських порід (алмазні різці,свердла, шліфувальні круги), для різання і шліфування металів.

Спеціально оброблений алмаз – діамант, він високо цінується серед ювелірних прикрас.

У кристалічній ґратці графіту атоми Карбону розташовані окремими шарами.

Зв’язки між атомами реалізуються лише в шарі, який нагадує бджолиний стільник. Кожний атом Карбону сполучений із трьома іншими атомами простими ковалентними зв’язками за рахунок трьох валентних електронів. Четвертий електрон переходить від одного атома до іншого в шарі. Такі електрони зумовлюють електропровідність графіту. Завдяки шаруватій будові графіт досить м’який. Коли ми пишемо олівцем, шари атомів легко відокремлюються один від одного і залишаються на папері.

У межах одного шару атоми Карбону об’єднані в шестиатомні кільця. Зв’язки в межах одного шару набагато сильніші, аніж з атомами сусіднього шару. Відстань між шарами майже в 2,5 рази більша порівняно з відстанями між атомами в межах одного шару.

Графіт непрозорий, сірого кольору, з металічним блиском, масний на дотик і досить м’який. На відміну від алмазу він проводить електричний струм і тепло. Як м’яку речовину, графітовий порошок використовують для змащування рухомих частин машин і механізмів, щоб зменшити силу тертя. Завдяки електропровідності його використовують у хімічній промисловості як матеріал для електродів, а завдяки теплопровідності – у теплообмінниках.

У природі вільний Карбон трапляється здебільшого у вигляді графіту й дуже рідко – у вигляді окремих кристалів алмазу. Нині налагоджено промислове виробництво синтетичних алмазів.

Так званий аморфний вуглець (сажа, деревне вугілля) не належить до самостійних алотропних видозмін Карбону, а є дуже дрібними різнозорієнтованими кристаликами графіту.

Крейда і мармур з хімічної точки зору одна і та ж речовина – кальцій карбонат CaCO₃, а точніше, одна з його кристалічних модифікацій – кальцит. Крейда – це осадова гірська порода, що утворилася з залишків панцирів живих організмів (насамперед давніх найпростіших). Це м’яка гірська порода, яка легко стирається в порошок. Використовують у сільському господарстві, паперовій і гумовій промисловості, у будівництві тощо. Застосовують також як малярну фарбу для побілки приміщень, для виготовлення замазок, зубних паст і порошків, як наповнювач гуми і паперу (зокрема, так званого крейдованого паперу) тощо. Значні кількості її йдуть на виробництва вапна.

Мармур – карбонатна дрібно-, середньо- та крупнозерниста метаморфічна гірська порода, що утворилася внаслідок перекристалізації вапняку або доломіту. В перекладі з грецької „мармур” – сяючий камінь. Мармур буває забарвлений домішками в найрізноманітніші кольори: білий, рожевий, сірий, червоний, чорний тощо. Легко піддається механічній обробці.

Детальніше про алотропні мінерали та про інші модифікації Карбону читай у статті Олени Крижановської „Кам’яний лід” в журналі „КОЛОСОК” № 12/2012.

2. А. баньян.

Фікус бенгальський, або баньян, – це дерево з найбільшою в світі площею крони. Воно походить з Бангладеш, Індії та Шрі-Ланки. Життєва форма цього дерева дивовижна. У дорослих рослин зі стовбура і гілок відростають довгі повітряні корені, які досягають землі і вкорінюються. З часом корені потовщуються і перетворюються в додаткову опору для спільної густої крони. Одне дерево може займати територію до кількох гектарів, утворюючи справжній ліс.

„Багатоноге” дерево шанують індуські мудреці, його вважають сакральним відразу в двох релігіях – буддизмі та індуїзмі. Дерево-лабіринт може врятувати від спеки не одну сотню стомлених мандрівників.

Про лабіринти, створені природою, читай у статті Ірини Кук „Живі лабіринти” в журналі „КОЛОСОК” № 9/2012.

3. Б. полярне сяйво.

Найвідомішим явищем на Землі, зумовленим космічними променями, є полярне сяйво. Ці космічні вистави виникають завдяки взаємодії заряджених частинок, народжених Сонцем, із атмосферою нашої планети. Таке сяйво спостерігається в полярних широтах, де лінії напруженості земного магнітного поля спрямовані майже перпендикулярно до поверхні, завдяки чому заряджені частинки досягають атмосфери.

Детальніше про вивчення елементарних частинок, що прилетіли з глибин Всесвіту, читай у статті Олега Петрука „100 років вивчення космічних променів” в журналах „КОЛОСОК” № 7, 8/2012.

4. Б. білого карлика.

Білі карлики – зірки низької світності з масами, порівняними із масою Сонця, та високими ефективними температурами. Назва „білі карлики” пов’язана з кольором перших відкритих представників цього класу – Сиріуса B та 40 Ерідана B.

У поясненні походження білих карликів ключову роль зіграли дві ідеї:

1) червоні гіганти утворюються внаслідок вигоряння ядерного пального (Е. Епік);

2) зорі в процесі своєї „життєдіяльності” втрачають масу, і це істотно впливає на їхню еволюцію (В. Фесенков).

Згодом ці припущення підтвердилися.

У процесі вигоряння Гідрогену в надрах зорі синтез Гелію поширюється на ще багаті Гідрогеном ділянки зорі. Так утворюється сферичний прошарок підвищеної густини на межі збіднених і багатих на Гідроген областей. Ядро зорі щільнішає і стискається. Згодом все повторюється в процесі вигорання Гелію, і в надрах зорі утворюється Карбон. Багаті на Карбон ділянки зоряної речовини, густина яких суттєво збільшується, зосереджуються в сферичному прошарку на межі збіднених і збагачених Гелієм ділянок. Світність зір з такими „двошаровими” областями синтезу значно збільшується, перевищуючи в декілька тисяч разів світність Сонця. Зоря „роздувається”, її діаметр збільшується до розмірів земної орбіти (!), а зовнішні шари охолоджуються. Так утворюється червоний гігант.

Надалі зона синтезу Гелію переміщується до поверхні зорі; частка маси всередині цієї зони складає приблизно 70 % від маси зорі. Збільшуючись у розмірах, зоря інтенсивно втрачає речовину зі своєї поверхні. Через те, що червоний гігант має високу світність, впродовж кількох тисяч років тиск світла на зовнішні шари зорі може призвести до втрати оболонки. Внаслідок таких процесів утворюються планетарні туманності. При цьому в протяжних зоряних оболонках виникають нестійкості і змінюється концентрація частинок зоряної плазми. Такі коливання (осциляції) супроводжуються зміною теплового режиму зорі.

Після того, як зоря скине оболонку, „оголюється” її гаряче ядро. Так народжується білий карлик. Цей сценарій завершення еволюції червоних гігантів довели численні спостереження. Наше Сонце теж колись стане червоним гігантом, скине зовнішню оболонку і перетвориться на білого карлика.

Про відкриття та дослідження білих карликів читай у статті Олександра Шевчука „З історії життя білих карликів” в журналах „КОЛОСОК” № 5, 6/2012.

5. А. Радон. 

Радон – радіоактивний одноатомний інертний газ без кольору і запаху. Добре просочується крізь полімерні плівки, легко вбирається активованим вугіллям і силікагелем. Серед благородних газів він найактивніший.

Насправді – нічого благородного: отруйний, радіоактивний, небезпечний для життя і здоров’я. На додаток – дуже поширений у природі, легко розчиняється у воді, а ще краще – у жирових тканинах живих організмів.

Цей газ та продукти його радіоактивного розпаду „відповідальні” приблизно за ¾ річної індивідуальної ефективної дози опромінення, яку отримує населення від земних джерел радіації.

Як же захиститися від цього небезпечного невидимки? Все дуже просто. Над газовою плитою встановіть примусові витяжні шафи, ванну кімнату добре провітрюйте, ліквідуйте щілини в стінах та підлозі, герметизуйте підвали, проклейте шпалери тощо. Зробили? Тоді забудьте про радонову небезпеку.

Про „променистий” газ радон читай  у статті  Ірини Пісулінської  „Радон – друг і ворог” в журналі  „КОЛОСОК” №3/2012.

6. А. Безодня Челенджера.  В. Маріанська западина.

Океанічний жолоб Маріанська западина розташований у західній частині Тихого океану. Це одне з найзагадковіших та найменш досліджених місць на Землі. Про існування цього жолобу людство довідалось ще 1875 року під час експедиції британського судна „Челленджер”. Однак технічна можливість детальніше вивчити це таємниче місце з’явилася лише майже через 100 років. Уже тоді була визначена найбільша глибинна відмітка – 10 863 м. За результатами вимірювань, здійснених 1957 року радянським судном „Витязь”, цей показник був скоригований до числа 11 022 м. На честь корабля-першовідкривача западину назвали Безоднею Челленджера.

Детальніше про це, одне із найменш „гостинних” для людини див природи, читай у статті Юрія Шивали „Таємничі глибини Маріанської западини” в журналі „КОЛОСОК” № 7/2012.

7. Б. нанометром.

На початку ХХ століття для опису розмірів молекул використовували мільйонну частку міліметра – мікроміліметр. Виникла нагальна потреба винайти нові позначення для надмалих величин. А як інакше? Звіти про Нобелівські премії з фізики 1900–1920 років рясніли нулями після коми. Наприклад, довжину рентгенівських променів вказували у сантиметрах: 0,000000001 cм! Учені знову згадали про приставку „нано”.

У жовтні 1958 року Міжнародний комітет мір і ваг прийняв рішення назвати мільярдну частину метра нанометром. Члени комітету вирішили писати це слово з одним „н” відповідно до правила, згідно якого множникам одиниць, більших за метр, присвоюють грецькі приставки, а якщо одиниця менша за метр, то множник позначають латинською приставкою. Так, префікс для множника 1 000 („кіло”) походить від грецького „хілі” (тисяча), а для 0,001 – „мілі” від латинського „міллесімус” (тисячна).

У 1950-ті роки придумали й інші приставки: „гіга”(10⁹) – від грецького „гігас” (велетень), „тера” (10¹²) – від грецького „террас” (чудовисько). Дотримуючись цієї ж логіки міжнародні законодавці надали перевагу не латинському кореневі „наннус” (карлик), а грецькому „нанос” для префікса-множника однієї мільярдної. Крім того, користуються також „мікро” (10^-6) – похідне від грецького „мікрос”.

Детальніше про ці та інші приставки читай у статті Крістіана Жоакіма „Звідки ви родом, приставки?” в журналі „КОЛОСОК” № 2/2012.

8. Г. Воші.

Воші заїли німців під Сталінградом. Педикульоз досягнув неймовірних масштабів: з одного військовополоненого знімали 1 250 000 вошей! Бранці сталінського Соловецького концтабору згадували, що вошей використовували для катувань полонених. Уникнути педикульозу у таборах було неможливо. Полонені боролися з цією напастю самотужки: виварювали одяг або закопували його на ніч у сніг. Висипний тиф, який переносять воші, став стихійним лихом під час громадянської війни в Росії. Впродовж трьох років війни ця хвороба забрала життя у понад 2 млн. людей. Епідемія набула таких масштабів, що у грудні 1919 року комуністи кинули клич: „Або воші переможуть соціалізм, або соціалізм переможе воші”. Соціалізму вже немає понад 20 років, воші живуть донині…

Про довгу та вимушену історію співіснування людства з вошеами читай у статті Наталії Чіпак „Зоопарк на голові, або Проблеми на нашу голову” в журналі „КОЛОСОК” № 12/2012.

9. Б. Про Амазонію.  Д. Про бухту Ха Лонг.

Конкурс „Сім нових чудес природи” (англ. New seven wonders of nature) – сучасна спроба створити список семи найдивовижніших природних місць за допомогою всесвітнього народного голосування. Цей конкурс організований швейцарською неприбутковою організацією „Корпорація Нового Відкритого Світу” (англ. New Open World Corporation, NOWC) після успіху в організації вибору Семи нових чудес світу, де розглядалися лише штучні споруди.

Проект стартував у грудні 2007 року. За попереднім відбором кандидатів було обрано 77 кандидатів. З їх числа експертна рада конкурса вибрала 28 фіналістів, яких було допущено до загального голосування, що продовжувалося до 2011 року.

Назва	Тип	Місце розташування	Зображення
Амазонка та амазонські джунглі	Ріка Місцевість	Болівія  Бразилія  Венесуела  Гайана  Колумбія  Перу  Суринам  Гвіана  Еквадор
Бухта Ха Лонг	Бухта	В`єтнам
Ігуасу	Водоспади	Аргентина  Бразилія
Острів Чеджу	Острів	Республіка Корея
Комодо	Національний парк	Індонезія
Підземна ріка Пуерто-Принсеса	Карстові печери	Філіппіни
Національний парк Столова гора	Національний парк	ПАР

Детальніше про бухту Ха Лонг читай у статтях Юрія Шивали „Ха Лонг – там, де дракон занурився в море” в журналі „КОЛОСОК” № 2/2012, про Амазонію – „Норовлива Амазонка” в журналі „КОЛОСОК” № 6/2012.

Про інші чудеса природи читай у 2013 році в журналі „КОЛОСОК” у новій рубрці „Сім нових чудес природи”.

10. Б. Мірабіліт.  В. Глауберова сіль.

Кара-Богаз-Гол (туркм. „Garabogazköl” – дослівно „озеро чорного проливу”) — залив-лагуна Каспійского моря на заході Туркменістану. Площа озера 18 000 км², внаслідок високої випаровуваності площа водного дзеркала змінюється за сезонами. Свинцево-сірий залив називают ще „морем білого золота”, оскільки взимку на його берегах кристалізується мірабіліт або глауберова сіль. Озеро Кара-Богаз-Гол – одне із найбільших родовищ цієї солі.

Глауберова сіль трапляється у природі в багатьох соляних копальнях у вигляді нальоту і кірки на гіпсі та кам’яній солі. Мірабіліт входить до складу води озера Кучук у Західному Сибіру та соляних озер Томської області. Величезні запаси (приблизно 100 млн. тонн) знаходяться у провінції Саскачеван у центральній частині Канади.

Глауберову сіль (натрій сульфат, декагідрат, Na₂SO₄∙10H₂O) вперше виявив у мінеральному джерелі (поблизу німецького міста Бонн) і синтезував у 1648 році німецький хімік Йоганн Глаубер. Це білі кристали, добре розчинні у воді. Використовуються у виробництві скла, соди, а також у медицині (як протиотрута при отруєнні сполуками Плюмбуму, Барію та різноманітними органічними речовинами). Мірабіліт (від лат. „sal mirabile” – „чудова сіль”) – інша назва глауберової солі, яку їй дав Йоганн Глаубер.

Детальніше про чудесні властивості цієї та інших солей читай у статті Віктора Мясникова „Їхня величність – солі!” в журналі  „КОЛОСОК” № 8/2012.

 СКАРБИ ПРИРОДИ 

11. А. Краса.  В. Рідкісність.  Д. Хімічна інертність.

Де б не жили люди, в усі часи їм подобалося шукати скарби. Чи замислювалися ви, чому дорогоцінні метали та камені скрізь і завжди були у пошані? Що притягувало до них погляд людей різних культур та епох? Всього лише дивовижна властивість відбивати світло! Блиск самородного золота, срібла та самоцвітів, який колись зачаровував первісну людину, сьогодні манить і малу дитину, і сучасних вчених, яких дедалі складніше чимось здивувати.

Є три причини, з яких люди завжди цінували золото: краса, хімічна інертність і рідкісність. Якби заліза було у природі так само мало, як золота, воно також цінувалося б високо. Золото, срібло, самоцвіти нагадували уламки Сонця, Місяця, зорі, що впала з неба. Їх вважали дарунками небес.

Золото – м’який жовтий метал. Це один з найважчих хімічних елементів: 200 см³ цього металу має масу більше 540 кг. Золото – один з металів, який піддається обробці. Золото легко набуває будь-якої форми: один грам золота можна перетворити на пластинку площею майже 2 м². 

На відміну від інших металів, золото не тьмяніє на повітрі (ви знаєте, що відбувається з сріблом, наприклад, коли воно довго лежить відкритим). Золото залишається яскравим і не втрачає свій блиск. Золото також є одним з найменш хімічно активних металів. Воно вступає реакцію лише з декількома кислотами.

Золото завжди використовували як гроші. Хоча чеканилися монети і з інших металів, їх цінність завжди була під сумнівом, а цінність золотих монет – ніколи.

12. В. Діатомові.

Не кожен знає, що крім звичайних зелених, бурих, червоних водоростей, є дрібні мікроскопічні одноклітинні діатомові водорості, або діатомеї (Bacilliariophycea), схожі на ювелірні вироби. Як правило, діатомеї мають середній діаметр 25 мікрон (1 мікрон = 10^-6 м) – чотири водорості помістяться впоперек людської волосини.

Вони виробляють для себе їжу, яка складає вагому частку щорічного виробництва органічного вуглецю на Землі. У цьому процесі вони споживають велику кількість вуглекислого газу, і виробляють значну частину атмосферного кисню планети. Кінцевим продуктом фотосинтезу у діатомей є жири, вони становлять до 10 % об’єму клітини. Ці водорості синтезують такі ж цінні олії як арахісова, лляна і бавовняна. Діатомові водорості – головне джерело поживи для багатьох риб. До речі, саме від них риби отримують найбільше вітаміну D, що входить до складу риб’ячого жиру. Діатомові скам’янілі породи мають чудові абразивні, фільтрувальні та ізоляційні властивості і використовуються у промисловості. Діатоміт Альфред Нобель використав для створення динаміту, і розбагатів. Сьогодні ці кошти (пригадайте Нобелівську премію) працюють на розвиток науки. Ймовірно, ці водорості внесли вагомий вклад у формування запасів вуглеводнів на Землі. Діатомові водорості – керівні копалини, які підказують геологам, де шукати нафтові родовища. Діатомові водорості відіграють життєво важливу роль в екології Землі. Вони чинять важливий вплив на концентрацію неорганічних речовин у водному середовищі, особливо кварцу, нітратів і фосфатів, відіграють важливу роль у їхній циркуляції між живими і неживими компонентами біосфери. За певних умов (наприклад, витікання добрив, забруднення фосфатами і розквіт мікробів), ці водорості виконують додаткову функцію очищення забруднених джерел води.

Детальніше про ці дивовижні фантазії Природи, поруч з якими ховаються найпрекрасніші творіння Фаберже, читай у статті Тетяни Павленко  „Коштовності моря – діатомеї” в журналі  „КОЛОСОК” №11/2012.

13. Г. Кульбаба.

 Спостерігаючи за суцвіттям кульбаби, можна дізнаватися, котра година і яка буде погода. Запам’ятайте: у ясний день кошики кульбаби відкриваються о шостій годині ранку і закриваються о третій дня. Якщо буде дощ або передбачається похмура і волога погода, кошики закриваються раніше, щоб не намокав пилок.

Але підказувати час не найкорисніша справа, на яку здатна кульбаба. Ті, хто знали таємниці кульбаби, змогли вижити у найголодніші та скрутніші часи! Розповімо й для вас про кульбабу-годувальницю.

Закриті пуп’янки кульбаби збирають та готують з них смачні страви. Їх маринують так само, як маленькі огірочки, та додають до вінегретів і салатів. З пуп’янків кульбаби можна варити варення.

А відвар жовтих суцвіть – добрий засіб для очищення шкіри. Ним зводять ластовиння та навіть бородавки!

Свіжі листки кульбаби, вимочені у солоній воді або мариновані в оцті, популярні у грецькій кухні. Їх ріжуть у салати, додають у різні овочеві страви.

Молоді корінці – теж їстівні. Навесні вони є джерелом перших вітамінів. Їх чистять від шкірки та шинкують у салат. А великі зрілі корені варять у двох водах із додаванням оцту і подають до столу. Головний корінь у кульбаби довгий, відносно товстий, зазвичай – вертикальний. Його можна розрізати вздовж та підсмажити до почервоніння й хрусту. Інулін, який міститься в корінні, при підсмажуванні перетворюється на цукор і карамелізується. Підсмажені на пательні корені кульбаби солодкуваті, з ними можна пити чай, як з цукерками, вони покращують травлення та апетит. Ніколи не куштували? Спробуйте приготувати цей делікатес! Добре підсмажені корені розмелюють та готують з них темний ароматний напій, подібний до кави.

Народна медицина пропонує багато рецептів ліків, виготовлених з кульбаби. Це і напар з квітів, і препарати з сушеного кореня та листя, і свіжий сік кореня.

Наукова назва всім відомого виду кульбаби – кульбаба лікарська. У ліках, рекомендованих офіційною медициною, використовують її корінь. Кульбабу спеціально вирощують на полях. На добре розрихленому ґрунті у культивованої кульбаби корінь росте значно більший, ніж у дикої. З нього готують порошки, екстракти, відвари, разом із іншими травами його включають до шлункових і апетитних чаїв. Їх рекомендують і як жовчогінний засіб, що поліпшує травлення.

Росте кульбаба в лісі, на луках та на узбіччі доріг. Ці жовтенькі пухнастими – наші постійні супутники, такі ж, як голуби, горобці чи кропива. Ми звикли до них і навіть вважаємо бур’янами. Бо, швидко розмножуючись, кульбаба здатна заглушити посіви на полях.

У Львівській, Київській, Хмельницькій, Вінницькій, Черкаській, Полтавській, Сумській та Харківській областях її природні запаси такі значні, що можна промислово збирати та заготовлювати кульбабу. Листя, зібране впродовж літа, – добрий корм для кролів та інших свійських тварин. Корені, зібрані восени, – теж цінні ліки. А сонячна усмішка жовтих пухнастих квітів поліпшує нам настрій всякчас, коли ми їх бачимо…

Детальніше про це чудо живої природи читай у статті Олени Крижановської „Кульбаба, або Диво-рослина” в журналі „КОЛОСОК” № 7/2012.

14. Б. Аквамарин.

Дорогоцінні камені шанувалися скрізь і завжди. Самоцвіти – коштовні та напівкоштовні ювелірні й виробні камені. Прозорі або напівпрозорі, вони вражають неповторною красою та дивовижною грою світла.

Аквамарин (від латинського „aqua marina” – морська вода) – коштовний прозорий камінь кольору морської хвилі. Талісман моряків та мандрівників. Рідний „брат” смарагда, але трапляється частіше.

Аквамарин – камінь дивовижної краси. Щоб переконатися у цьому, перегляньте вибрані знахідки у Пакистані.  

Зелений шляхетний смарагд (латинська назва „smaragdus”, грецька – „σμάραγδος”) – прозорий дорогоцінний камінь яскраво-зеленого кольору, має рідних „братів”: олександрит та аквамарин. Усі троє – прозорі різнокольорові різновиди берилу, мінералу, який складається з кремнію, алюмінію та берилію. Досконалі, ограновані смарагди цінують вище діамантів такого ж розміру. 

Але родичі гордовитого принца Смарагда не такі відомі. Ціна їхніх найгарніше огранених кристалів ніколи не зрівняється із такими ж за розміром та чистотою діамантами. Однак зелений блиск смарагдів здатен розтопити серце будь-якої красуні, вони – перші претенденти на звання Найціннішого та Найпрекраснішого Самоцвіту. А всіма своїми лаврами смарагд завдячує всього лише мікродомішкам Хрому, які зумовлюють чудовий зелений колір.

Олександрит – рідкісний самоцвіт, на сонці зелений, а за штучного освітлення – червоний або фіолетовий. Використовуються в аерокосмічній галузі для ілюмінаторів супутників.

Детальніше про „родичів” серед мінералів читай у журналі „КОЛОСОК” № 12/2012.

15. Б. о. Світязь.  В. о. Синевир.

Сьоме чудо України – озеро Синевир (Закарпатська область). Високогірне озеро Синевир, або „Морське око” Карпат, розташоване на висоті 989 м над рівнем моря. Вся краса Українських Карпат, здається, сконцентрована в цьому місці, оповитому легендами. Озеро утворилося в післяльодовиковий період, приблизно 10 000 років тому. Живлять Морське Око чотири струмки та підводні джерела. Площа поверхні озера – приблизно 7 га, максимальна глибина – 22 м. Середня глибина Морського Ока – 8,2 м. У озері живуть два види риб – гольяк і форель. Озерна вода найбільшого озера наших Карпат має незвичний смак: вона не містить хлоридів. Влітку вода прогрівається до 20° С, зі збільшенням глибини знижується до 4–5 °С.

Озеро Синевир – найцікавіший об’єкт Національного природного парку „Синевир” і одна з візитних карток Українських Карпат.

Шосте чудо України – озеро Світязь (Волинська область).

Природа щедро нагородила Волинь озерами, їх тут понад 200. Перлиною краю є одне з найбільших і найглибше озеро карстового походження в Україні – Світязь. Площа озера 25,2 км², довжина – 9,3 км, найбільша ширина – 8 км, максимальна глибина – 58,4 м. Посередині озера є острів площею приблизно 7 га. Озеро славиться дуже чистою, прозорою і м’якою водою, воно багате бентосом, рибою (вугор, лящ, окунь, щука, сом), водоплавними птахами; умови сприяють розведенню хутрового звіра. Озеро входить до складу Шацького природного національного парку.

16. В. водоростей.  Д. коралів.

Морські рослини теж мають „родичів” на суходолі. Ось морська капуста – ламінарія. З давніх-давен люди, які живуть поруч з морем, споживають її. Вона дуже корисна, бо містить багато макро- та мікроелементів, наприклад, Йод. Її „родина” на суходолі дуже чисельна: білокачанна, червона, цвітна, савойська, брюссельська, пекінська, броколі, кольрабі. Ви любите капусту? Молодці! Капуста – справжня скарбниця різноманітних вітамінів і корисних для здоров’я речовин.

Капуста броколі має „родича” і серед морських коралів. Погляньте на фото – а й справді подібні!

17. Б. Рубін.

  Від латинського „рубінус”, „рубеус”– червоний. Рідний „брат” сапфіра. Червоний прозорий корунд, здавна відомий у ювелірній справі. В сучасній техніці рубіни незамінні при виготовленні лазерів, для точних оптичних приладів та годинників. 

18. В. Про колібрі.

 Колібрі (Trochilidae) –  родина дрібних птахів, яка налічує більше 330 видів.

Ця маленька пташка є чи не неймовірнішим творінням природи. В повітрі колібрі демонструють справжні чудеса пілотажу. Ця пташка може літати вперед, назад, зі сторони в сторону, угору та вниз, а то й взагалі зависати в повітрі майже нерухомо. Коли колібрі зависає в повітрі, то її крила описують вісімку.

Але ця пташка, схожа на метелика, повинна рухати крильцями з величезною швидкістю! Саме так, її крила роблять від 50 до 80 рухів на секунду! Та вона може розвивати швидкість руху крил до 200. Максимальну швидкість колібрі може розвивати фактично миттєво. Велика точність руху крил дозволяє їй надзвичайно м’яко приземлятися навіть на тонку галузочку.

А як щодо швидкості руху самої пташки? Колібрі може розвивати швидкість до 50 км/годину, однак під час періоду парування – до 100 км/годину. Птах має спеціальну будову тіла, завдяки чому і може розвивати такі швидкості.

Для підтримки своєї життєдіяльності колібрі необхідне неабияке „паливо”, яким виступає квітковий нектар. Колібрі підлітає до квітки, зависає у повітрі, своїм тонким дзьобом проколює серцевинку квітки і залишається непорушною, доки не збере достатньо нектару.

Протягом всього одного дня ця диво-пташка з’їдає таку кількість їжі, яка перевищує її масу удвічі. Колібрі необхідно кожні десять хвилин харчуватися нектаром з високим вмістом цукру.

При слові „колібрі” ми насамперед уявляємо дуже маленьку пташку. Загалом так воно і є, хоча в цій родині є і свої велетні, наприклад, гігантський (за мірками колібрі) Patagona gigas, який досягає майже 22 см довжини і 20 г маси (це приблизно розмір звичайної ластівки). Проте серед відомих видів колібрі переважна більшість вражає своєю мініатюрністю. Довжина Mellisuga minima, яка мешкає на Кубі, може становити всього 5,7 см (включаючи хвіст і довгий дзьоб), вага – 1,6 г. Це абсолютний рекорд мініатюрності не лише для птахів, а й для всіх теплокровних істот.

Справа в тому, що бути одночасно маленьким і теплокровним дуже важко. Що менша істота, то більше відношення поверхні його тіла до об’єму. Тим часом виробництво тепла пропорційно саме об’єму тіла, а тепловіддача – площі поверхні. У тварини, чиє тіло вимірюється ліченими сантиметрами, втрати тепла повинні бути просто катастрофічними.

Щоправда, переважна більшість видів колібрі живе в тропіках, де повітря вдень не набагато холодніше пташиного тіла. Однак на заході Північної Америки охристий колібрі доходить до південної Аляски (зрідка штормові вітри закидають цих птахів навіть на Чукотку), на сході рубіновогорлий колібрі – до Лабрадору, а в Південній Америці чилійський вогненношапочний колібрі гніздиться аж до мису Горн. Та й серед формально тропічних видів деякі живуть в Андах, трапляючись до висоти 4000–5000 м, межі вічних снігів. Тож одним лише теплим кліматом існування колібрі не пояснити.

19. Г. Ґінґо.

Ґінґо дволопатеве – єдине реліктове дерево з родини ґінґових, яке збереглося до нашого часу з пермського періоду палеозойської ери. Ґінґо – це єдине унікальне дерево, що являє собою один вид, один рід, і одну родину. Рослина є реліктовою та ендемічною. Рослина роздільностатева. Це дерево довговічне. Окремі його екземпляри живуть 2000 років, сягаючи за цей час висоти до 40 м, при товщині стовбура – 1 м.

У Європі до XVIII століття ґінґо вважали вимерлим видом. Живе дерево ґінґо європейські вчені виявили лише 1690 року. На європейський континент ґінґо повернув німецький мандрівник і натураліст Енгельберт Кемпфер, який працював лікарем у голландському посольстві в Японії. Кемпфер описав цей живий релікт і дав йому назву, яка у перекладі з японської означає „срібний абрикос”. Повертаючись на батьківщину, Кемпфер узяв із собою насіння ґінґо, і через мільйони років рослина з’явилася на європейському континенті, де вона росла в епоху динозаврів.

Вивчення викопних залишків вказує на те, що численні види шести родів ґінґових були широко розповсюджені у північній півкулі в юрському і ранньому крейдяному періодах. Сьогодні у дикому стані ґінґо трапляється лише на невеликій території у Східному Китаї в горах Дянь-Му-Шань, утворюючи мішані ліси з хвойними і широколистяними породами.

В Україні поодинокі екземпляри ґінґо трапляються в парках та скверах на території, межі якої досягають широти Києва. Дерево добре пристосоване до сучасних екологічних умов, легко переносить загазованість, стійке до автомобільного смогу та вогню. Єдиним недоліком викопного релікта є неприємний запах зіпсутої олії, який поширюється в процесі гниття опалих перестиглих плодів.

Ґінґо дволопатеве є пам’яткою природи світового значення і занесене до Червоної книги світу.

20. Б. Борсук.  В. Тхір.  Г. Пугач.

В Україні мешкає їжак білочеревий. Улюбленими місцями його проживання є листяні ліси з густим підліском і зарості чагарників, городи, парки, живоплоти.

Їжаки – це тварини-одинаки. Вдень вони сплять у гнізді, а з настанням сутінок їжак неспішно обходить свою територію, обнюхуючи все довкола. Ніс в цей час у нього дуже вологий, а тому чутливий. Саме нюх у їжака визначальний під час пошуку здобичі. Друге знаряддя на полюванні – слух. Найменше значення має зір. Він досить слабкий, та й не дивно: у їжака нічний спосіб життя. Голки у їжака не лише для захисту, але й для нападу. Їх у їжака приблизно 16 тисяч! Отже, гострі голки, чудовий слух і нюх – і перед вами ідеальний воїн.

Природних ворогів у дорослого їжака мало. Їжаки виграють більшість битв зі своїми ворогами завдяки шубці з голками, і мало хто з хижаків наважується на них напасти. Серед них справді небезпечними є борсук, тхір та пугач. Проте втрати в популяціях їжаків внаслідок діяльності цих хижаків є незначними.

Лише троє або четверо з кожної тисячі їжаків доживають до 8-річного віку. У половині цих смертей винна людина. Підраховано, що 2 з 10 їжаків гинуть під колесами автомобілів. Ще 25 % гине через використання отрутохімікатів у сільському господарстві.

Через брак знань про спосіб життя цієї тваринки з’явилося безліч легенд і вигадок. Вони в незміненому вигляді кружляють від середньовіччя до сьогодення і здебільшого не відповідають дійсності. Про їжака варто знати більше, оскільки він займає особливе і важливе місце у світі ссавців та у фауні нашого краю.

Правду та вигадки про їжака читай у статті Наталії Черемних „Ідеальний воїн” в журналі „КОЛОСОК” № 3/2013.

21. А. Про зайця білого.

На території України поширені два види зайців:

• Заєць сірий, або заєць європейський, або русак (Lepus europaeus) – відносно звичайний.
• Заєць білий (Lepus timidus) – рідкісний в межах України.

Обидва ці види є традиційними і у більшості регіонів України – головними об’єктами полювання. У зв’язку з малою чисельністю в нашій країні зайця білого цей вид внесено до Червоної книги України. На жаль, у зимовий час, коли проводяться полювання, ці два види дуже схожі у польових умовах.

Білий заєць, названий так за звичку вдягатися на зиму в білосніжну шубу, переважно лісовий житель, щоправда, він не проти заглянути і в тундру або степ. А ось русак колір хутра взимку практично не змінює, він полюбляє відкриті простори південніше лісової зони. Русаки тісняться до сіл. Взимку в лісі їм голодно, та й бігати важко: на квадратний сантиметр його лапи припадає 16-18 г. А білий заєць по пухкому лісовому снігу ковзає, немов на лижах – навантаження на квадратний сантиметр його лапи, оброслої густим хутром, хутра, лише 10 г – це вдесятеро менше, ніж у вовка, і вчетверо менше, ніж у лисиці.

Взимку неважко розібратись, де білий, а де русак, влітку ж обидва зайці невизначеної рудо-бурої масті. І щоб впевнитись, з ким ви маєте справу, погляньте на хвости – посеред куцого хвоста русака і взимку, і влітку красується чорна смужка.

Перші зайчата з’являються у квітні – на початку травня, другий виводок – в кінці травня – червні (пік розмноження), третій – у серпні. Однак вагітних самок і маленьких зайченят можна побачити раніше і пізніше звичних сезонів розмноження.

Зайчиха виносить дитинчат 50 днів. Кількість зайченят у виводку коливається від от 1 до 9. Напередодні родів самки облаштовують примітивні гнізда з трави, викопують ямки, а в спекотних районах риють неглибокі нори.

Новонароджене зайченя важить приблизно 100 г. Ця крихітка, ледь з’явившись на світ, добре вдягнена в хутро, все бачить і навіть вміє бігати! А через два-три дні його вже не наздоженеш. Силу зайчаті дає материнське молоко, це навіть не молоко, а концентрат з 12 % білків, 15 % жирів й інших високопоживних речовин. Самка приходить годувати потомство раз на добу, а інколи рідше – 1 раз на 4 дні. Попоївши такої суміші, зайченята можуть протриматися 4 дні, зачаївшись під кущиком або в ямці в очікуванні матусі.

Щоб їх не знайшли хижаки, маленькі зайчата лежать на одному місці і нікуди не ходять, доки не підростуть. Їх може підгодувати інша зайчиха, яка пробігає неподалік. Таке явище характерніше для зайця білого, ніж для русака.

З 5-го дня життя зайчата починають переміщатися поблизу місця народження; у 2 тижні досягають маси 300–400 г і вже активно їдять траву, а в 3–4 тижні стають повністю самостійними.

До 17 днів зайченята, хоча вже й починають їсти траву, не можуть обійтися без молока, а потім, коли мати піде назовсім, живуть деякий час так званою дитячою сім’єю – тримаються гуртом, що б не було страшно.

Навряд чи зайці так хвацько скакали б, якби у них не було чудової спини: м’яз – розгинач хребетного стовпа важить третю частину від усіх м’язів передніх і задніх кінцівок тварини. Згинання спини після приземлення наче заводить пружину для наступного стрибка. Для м’яза є спеціальне кріплення – відростки на хребцях. Тому заєць – справжня жива пружина.

Пружина діє безвідмовно – заєць здатний кілька кілометрів поспіль галопувати зі швидкістю 50 км на годину, викручуючи немислимі віражі. Такого майстра петляти більше не знайдеш на планеті. Біг і петлі – заяча зброя.

Довжелезні задні ноги заважають зайцю стрибками спускатися з гори, і за потреби він з крутого схилу котиться, наче колобок. Зате якщо він стрибає в гору, жодна собака його не наздожене – задні лапи і спинний м’яз вистрілюють косого вгору, наче катапульта.

Вирушаючи на денний відпочинок, кожен поважаючий себе заєць робить обманні рухи, розплутати які не кожній лисиці або вовку до снаги. Дострибавши до якогось місця, довговухий хитрун, немов по команді „кругом марш”, стрибає назад точно по своїх слідах. Нарешті він зупиняється і щосили стрибає вбік від своєї стежки, намагаючись потрапити під кущ або в ямку, де й ховається на день. На своїх двох, вірніше чотирьох, зайці, зібравшись гуртом, здійснюють далекі подорожі.

У гарну погоду в час небезпеки, пригорнувшись до землі, звір піднімає вуха вертикально і цим потужним слуховим перископом обстежує місцевість зі схованки. У дощову погоду зайці підгинають вуха, щоб у них не потрапила вода. Інакше вони можуть захворіти. У спеку заєць цілісінький день ховається десь під кущем. Завдяки великим вухам його не дуже мучить спрага, не треба пітніти, щоб врятуватися від перегрівання: зайве тепло випромінюють гарячі тонкі вушні раковини, де бурхливо пульсує кров.

І нарешті, про енергетичну першооснову заячої фізіології – живіт. У білого зайця і русака смаки трохи різні. Літніми ночами білий з особливим задоволенням хрумтить не морквиною чи капустою, а тонконогом, кульбабою, деревієм, вівсом або конюшиною. Якщо ж смакоти замало, білі знехотя беруться до кропиви, кінського щавлю, подорожника, лободи або полину. Восени зайці беруть приклад з лосів: остригають підріст верби, гілочки чорниці, впиваються в зелену осикову кору, а в Сибіру – в підріст модрини.

Інша річ – русак. Сільські угіддя так і манять його. Він уплітає картоплю і огірки, диню і горох, соняшник і топінамбур, але понад усе любить озимі та ярі хліба. Бур’яни та лікарські трави однаково потрапляють в його живіт. Русак дуже любить гірчак, з апетитом наминає волошку і буркун. Зазвичай вони з’їдають стебло, а у козельцю – листя.

Взимку за допомогою свого кирпатого носа зайці розшукують харчі під глибоким снігом. В сильні сніги перебиваються полином і пирієм. Білі зайці в тундрі в заметах іноді риють такі довжелезні нори, що вигнати їх немає жодної можливості. Кричи, стукай, стріляй – все дарма. До речі, треба відмітити, що при падінні ваги тіла русаків лише на 15% вони гинуть. Порівняйте: кабани безболісно для себе худнуть на 50%. Але ж зайці, мабуть, найбільш економні їдці на планеті. Як не крути, вухаті двічі з’їдають свій обід. Білком вегетаріанське меню не багате, тому-то зайці та кролики обзавелись травним трактом, пристосованим до повторного перетравлювання харчів, які бродильні процеси збагатили мікрофлорою. Інакше кажучи, заєць сам себе годує – він дістає з-під хвоста мікробний білок, синтезований на виході з організму.

22. Б. 30 березня. 

30 березня в усьому світі відзначають День захисту Землі. Ідея його створення належить „зеленим” організаціям планети. Цей день закликає всіх жителів нашої планети роботи добрі справи для захисту природи: дбайливо ставитись до всього живого, інформувати всіх жителів Землі про важливість збереження і дбайливого користування природними ресурсами.

31 березня з 20:30 до 21:30 2012 року у межах міжнародної екологічної акції „Година Планети 2012” було вимкнено зовнішнє підсвітлення об’єкту Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО – Софійського собору. Міжнародна акція „Година Планети” є однією з найбільших і найвідоміших екологічних кампаній у світі, під час якої електричне освітлення вимикається на одну годину одночасно у всіх країнах, що приєднались до проведення акції. ЦВС ЮНЕСКО запрошує всі об’єкти всесвітньої спадщини вимкнути електричне освітлення на годину, продемонструвавши таким чином лідерство загальновідомих пам’яток у захисті навколишнього середовища заради екологічно чистої планети.

У природоохоронній акції „Година Планети” ЮНЕСКО співпрацює з Фондом дикої природи. Кампанію „Година Планети” розпочато в 2007 р. і з кожним роком до неї долучається дедалі більше країн в усьому світі. В 2011 р. у заході брало участь 1,8 млрд. людей у 5 251 великому місті зі 135 країн.

23. В. Азовське.

Ще зовсім недавно у маленькому мілководному Азовському морі було надзвичайно багато риби, адже тут сформувалися дуже сприятливі природні умови. Нерестилища в долині рік Дону та Кубані займали 400 км². До 40-х років Азовське море давало 20 % загальносоюзного вилову риби и 31 % вилову у внутрішніх водоймах. Жодне море не могло зрівнятися з ним за продуктивністю. З кожного гектару площі моря виловлювали риби у 6 разів більше, ніж у Чорному морі. В окремі роки виловлювали 300 тисяч тонн риби, з них 160 тисяч тонн – цінної породи.

На жаль, слава Азова вже в минулому. Море скудіє на очах: у рибацьких неводах щороку менше великої риби і все більше дрібної – тюльки, хамси, бичків. Осиротіли старі рибацькі селища, а спадкові рибалки вимушені шукати іншу роботу.

Сьогодні продуктивність Азовського моря зменшилася у десятки разів. Одна з причин цього – підвищення солоності води з 10,5 проміле до 12–14 проміле. Це тому, що вода головних річок, які живлять море прісною водою, – Дона и Кубані – інтенсивно використовується для зрошення полів, зокрема для вирощування рису. Лише у Краснодарському краї, не враховуючи Ставропілля та Ростовську область, щороку збирають 650 тисяч тонн рису.

Разом з тим, що в Азовське море поступає менше прісної води з річок, з Чорного моря через Керченську протоку сюди потрапляє дедалі більше солоної води. Запитаєте – чому? Відповідь знає кожен п’ятикласник – це закон сполучених посудин. Прісноводна риба гине у солонішій воді або перебирається з моря в устя річок.

Підвищена солоність води спричинила зміну температури її замерзання. На мілководді море легко промерзає до дна, а тому гине риба. Уявіть лише, зимою 2012 року товщина льоду сягала від 70 см до 1 метра!

Ще одна причина зменшення продуктивності моря – забруднення його стоками підприємств і побутовими відходами населення. Внаслідок розвитку хімічної та металургійної промисловості у Маріуполі, Ростові, Таганрозі збільшилась кількість викидів у море.

До згаданих додалося ще одне лихо. В Азовському морі поселився новий вид молюска – рапан, який потрапив сюди, скоріше за все, з баластними водами іноземних суден. Біомаса рапанів катастрофічно зростає. У серпні 2010 року у морі було зафіксовано 28 млн. тонн рапана, а через місяць – уже 32 млн. тонн. Цей неймовірно прожерливий хижак не лише знищує кормову базу хамси, тюльки, але й пожирає їхній молодняк. Шалених збитків зазнають рибаки.

Детальніше про це чудо природи, його історію та географію, його флору та фауну, а також про те, що трапилося з Азовським морем та як його врятувати читай у статтях Ігора Пирогова „Азовське море: історія та географія”, „Азовське море: фауна та флора”, „Азовське море: минуле та сьогодення” у журналах „КОЛОСОК” № 4, 6 7/2012.

24. Д. Жеода.

Секреція, всередині якої залишається порожнина, у якій від країв до центру ростуть кристали, називається жеодою.

Що ж це за диво? Який казковий птах несе ці кам’яні яйця? З якого зоряного зернятка ростуть такі плоди?

Та ні, секреція швидше не плід, а пиріжок з коштовною начинкою. Скоринка – з кремнію, начинка – з агату, а всередині – „найсмачніше”. Там, наче грудочки цукру, блищать кристали димчастого раухтопазу чи прозорого гірського кришталю, або причаївся дивовижний фіолетовий аметист. Усе залежить від „рецепту” кварцового „пиріжка”. Різноманітні сорти цих „ласощів” випікаються у найгарячіших природних печах – вулканах.

Детальніше про цей дивовижний мінеральний агрегат читай у статті Олени Крижановської „Зоряна печера, або Природне диво – жеода” в журналі „КОЛОСОК” № 9/2012”.

 25. А. Амазонки.  

Русло Амазонки простягається зі сходу на захід більше, ніж на 6 500 км, від підніжжя Анд до Атлантичного океану. У приекваторіальних широтах ріка поділяє навпіл майже всю територію Південної Америки. Глибина Амазонки в деяких місцях сягає кількох десятків метрів, а ширина – до 40 км. Вражає багатство фауни і флори Амазонії. На території величезного басейну ріки мешкає понад мільйон різноманітних видів рослин і тварин, і цю місцевість без перебільшення можна назвати світовим генофондом. Учені стверджують, що на кожних 10 км² площі бассейну Амазонії росте понад 750 видів дерев, живе 125 видів ссавців, 400 видів птахів та неймовірна кількість комах і безхребетних. У водах Амазонки живуть крокодили, велика кількість різноманітних риб, найвідоміші з яких – небезпечні піраньї та дружелюбні прісноводні дельфіни інія. Багато тутешніх представників фауни й флори досі не віднайдені та не описані науковцями.

До катастрофічних наслідків призвело зведення дамби на притоці Амазонки – Уатумія. Будівельна компанія не врахувала особливостей екосистеми Амазонії, і, не зважаючи на застереження екологів, розпочала будівництво ГЕС. У середині 80-х років власники компанії-забудовника проігнорували протести місцевих жителів, закрили шлюзи на дамбі, внаслідок чого сталася екологічна катастрофа. Норовлива річка змінила русло і затопила сотні гектарів землі. За лічені години під водою опинилося село, загинули понад 10 000 тварин, серед яких – дуже багато мавп.

Згодом буйна деревна рослинність під водою почала гнити, загинули усі підводні мешканці, отруївши навколишні джерела питної води. Сьогодні в мертвому озері поблизу ГЕС де-не-де височіють поодинокі стовбури гнилих дерев.

Поки що Амазонка „тримає оборону”, але стрімкий розвиток науки і техніки у поєднанні з необдуманим впливом людини на природу загрожує катастрофою значно більшого масштабу. Ліси Амазонії – це справжні легені планети, які виробляють велику кількість життєдайного кисню. Саме тому порушення балансу екосистеми Амазонки може привести до трагедії планетарного масштабу.

Історія Амазонки вчить бережно і мудро ставитись до природи, адже вона є єдиним середовищем нашого існування, а ми – її частиною. Нерозумно пиляти гілку, на якій сидиш. Перш, ніж викинути під ноги сміття, зірвати рослину чи зруйнувати житло тварини, подумайте, чи не обернеться це катастрофою і для вас. Адже будівельники в Амазонії були переконані, що творять благо, а спричинили жахливі руйнації з десятками тисяч жертв.

Детальніше про це чудо природи – ріку Амазонку – читай у статті Юрія Шивали „Норовлива Амазонка” у журналі „КОЛОСОК” № 6/2012.

26. В. Кита синього.

Смугач блакитний, або кит синій (Balaenoptera musculus) – вид ссавців з родини Смугачеві (Balaenopteridae), підряду китоподібних, або „вусатих китів” (Mysticeti). Кит синій є найбільшою відомою твариною, яка коли-небудь жила на Землі і найбільшою і за масою, і за довжиною за останні 90 мільйонів років. Але він дивує не лише своїми розмірами, сама будова його тіла, його кістки і жир, знаменитий китовий вус і дихало –  все є незвичайним і цікавим.

Постраждав і страждає від китобійного промислу, через що популяція синіх китів дуже мала. Зараз в північно-західній частині Тихого океану рідкісний. Може траплятися в Беринговому і Чукотському морях, в районі Командорських, Алеутських островів і Курильської гряди. Раніше в Беринговому морі був дуже поширений, траплявся в Анадирській затоці і заходив в Чукотському морі до мису Серце-Камінь. У Японському морі відсутній.

Також зменшення популяції пояснюється тим, що кити надсилають сигнали, що дають їм знати, куди плисти. Якщо сигнал повертається назад, кит пливе в іншому напрямі. Якщо ж сигнал не повертається, кит дотримується вказаного напряму. Тому часто кити врізаються у пологі береги островів та материків.

Раніше було поширено масове винищення синіх китів заради м’яса та риб’ячого жиру. Зараз китобиття на тварин цього та багатьох інших видів китів суворо забороняється.

Особливо охороною китів опікується міжнародна екологічна організація Ґрінпіс. Одним із досягнень цієї організації є охорона китів, та, зокрема, синіх китів.

Детальніше про синього кита читай у поясненнях до запитання № 27 для 9–11 класів.

27. Б. Бджола.

За останні роки кількість бджіл у Великобританії скоротилася приблизно на третину, американські пасічники повідомляють, що у різних штатах щорічно гине від 30 до 90 % роїв. А в Китаї є провінції, де ці комахи вже повністю зникли, і люди змушені застосовувати дороге і трудомістке штучне запилення фруктових дерев, від урожаю яких залежить їхній добробут.

Чому гинуть бджоли? Серед можливих пояснень вимирання бджіл науковці називають використання пестицидів у сільському господарстві, є гіпотеза про новий різновид вірусів, що призводить до зниження імунітету бджіл, вплив генетично-модифікованих рослин, з яких бджоли збирають пилок під час їхнього цвітіння. Експерти із США охрестили цю напасть Colony Collapse Disorder (CCD, „хвороба краху колонії”). „Через чотири роки після того, як зникне остання бджола, зникне і людство”. Ці слова, сказані колись Альбертом Ейнштейном, сьогодні є актуальними, як ніколи.

Детальніше про це чудо природи – бджіл – читай у статті Валерія Соболя „Це не бджола, а справжнє медоносне чудо!” у журналі „КОЛОСОК” № 5/2012.

28. Б. Хохуля руська.

 Хохуля руська, або вихухіль звичайна (Desmana moschata) – ссавець в Україні з ряду комахоїдних, найдавніший за віком викопних зразків звір серед усіх представників сучасної фауни Європи загалом. Єдиний вид роду у фауні України Розміри: до 20 см довжини (з хвостом 35 см), вага до 500 г. Селиться в стоячих прісних водоймах, живиться водними рослинами і безхребетними. В Україні поширена у басейні Донця й Дону.

Місцями перебування хохуль є тихі, порослі водяними рослинами, багаті на водяну фауну, досить глибокі (не менше 2 м) заплавні озера, стариці та затоки.

Погіршення екологічних умов і гідрологічного режиму водойм унаслідок господарської діяльності людини, пересихання їх улітку та промерзання взимку; зимові паводки, забруднення хімічними речовинами та промисловими стоками, вилов риби сітьовими самоловними снастями, в які потрапляє і хохуля звичайна, руйнування нір людиною та худобою призвело до того, що за останні десятиріччя ця тварина майже зникла..

Як рідкісна тварина знаходиться під охороною. Хохулю занесено до всіх видань Червоної книги України (1980, 1994, 2009), Червоної книги МСОП та Європейського Червоного списку (1991). Для охорони хохулі 1968 р. створено Станично-Луганський філіал Луганського природного заповідника та у 1987 р. Середньосеймський заказник загальнодержавного значення (Сумська область).

Дієвими заходами охорони є сувора заборона вилову риби ставними сітками, вершами та ін., а ондатри – капканами в усіх потенційних місцях перебування виду. Важливо також заборонити випасання худоби у прибережній (до 50 м) зоні водойм, знищення рослинності на берегах, меліорацію.

29. Б. Любка дволиста.

До найгарніших квітів наших лісів належить любка дволиста (Platanthera bifolia) з родини Орхідних. В Україні популяція цієї рослини значно зменшилась, бо люди її нещадно зривають, красиву, до того ж – лікарську. Отож, любка дволиста занесена до Червоної книги України.

Можливо, ви бачили її у природі і навіть рвали для букетів (чого не варто було робити!). Адже любку називають нічною красунею за незрівнянний, пряний аромат, який вона розповсюджує лише ввечері або вночі.

Квітуча нічна орхідея має витончений вигляд: тоненьке, струнке стебельце, на якому розміщене суцвіття білих квітів, а поблизу землі – два великі овальні, ледь видовжені листки (звідси й назва).

Квітує любка дволиста в червні. В цей час ліс відвідує чимало людей, тож чарівна й ніжна квіточка привертає їхню увагу. Не лише квіти, бульби Орхідних збирають для виготовлення ліків від серцево-судинних захворювань. Якщо це винищення триватиме далі, любка назавжди зникне з лісів, і наші нащадки не зможуть милуватися нею. Загроза знищення любки цілком реальна, адже рослина розмножується насінням, до того ж, з великими труднощами. Збираючи квіти, ми не даємо доспіти насінню. Немає насіння – не буде квіток любки дволистої. Пам’ятайте, що над рослиною нависла справжня небезпека. Збережімо цю чарівну квітку!

Про цю та інші квіти з родини Орхідних детальніше читай у статті Лариси Шевчук „Лісові орхідеї” у журналі „КОЛОСОК” № 3/2012.

30. Г. Кара-Даг.

У перекладі з кримськотатарської мови Кара-Даг (Qara dağ) означає „Чорна гора”. Таку назву гірський масив отримав не через те, що складається з вулканічних порід чорного кольору. Місцеві мешканці здавна вважали, що у залишках вулкану мешкає нечиста сила. Звідси й назви різноманітних скельних утворень Кара-Дагу. Справжньою візиткою Кримського півострова є арка Чортова Паща (Шайтан-Капу) або скеля Золоті Ворота.

Окрім Шайтан-Капу, демонічно містифіковані назви мають ще кілька орографічних об’єктів, скелі Чортовий Палець і Чортовий Камінь. Легенда розповідає, що в давнину з Чортового Пальця скидали у море зрадливих жінок султана, щоб вони потрапили у пекло.

Не зважаючи на химерні легенди, Кара-Даг – надзвичайно красиве і привітне місце. Саме його облюбували унікальні види тварин і рослин. Деякі з них занесені до „Червоної книги України”: cеред комах це богомол, емпуз смугастий, аскалаф строкатий, бджола-тесляр; серед метеликів – бражник кроатський і карликовий, шовкопряд Балліона, совка Трейчке; серед ракоподібних – краб трав’яний, кам’яний, мармуровий та волохатий; серед риб – морський коник чорноморський, арноглос, губань зелений, горбиль світлий; серед плазунів – полоз жовточеревий та леопардовий; серед птахів – реготун чорноголовий, стерв’ятник, кроншнеп великий, дрохва, баклан довгоносий і малий, каравайка, гриф чорний; серед ссавців – тушканчик великий, широковух європейський, нічниця триколірна, нетопир середземноморський, підковоніс великий та ін.

Детальніше про горно-вулканічний масив Кара-Даг та інші українські чудеса природи читай у статті Юрія Шивали „Український вулкан Кара-Даг” в журналі „КОЛОСОК” № 9/2012.