НАЙКРАЩИЙ  ЧИТАЧ  ЖУРНАЛУ  „КОЛОСОК”

1. В. Він глохне лише під час токування.

У розпал шлюбної активності, токуючи у вечірніх чи ранкових сутінках, глухарі й справді не чують навколишніх звуків. Пісня цього птаха складається з двох частин: „текання” і „токування”. Виспівуючи окремі „те-ке”, глухар прискорює пісню, переходить на трель, замовкає, а потім шипить. Під час „токування” він глохне. Знаючи, що глухарі мають добрий слух, мисливці відправляються на його пошуки лише під час „токування”, щоб навіть шелестом не злякати птаха. Є різні гіпотези про причини виникнення глухоти цього птаха. Найімовірніше, спеціальні м’язи середнього вуха захищають глухаря, інакше він оглух би від власних звуків. Коли птах створює дуже гучні звуки, ці м’язи утримують слухові кісточки. Як тільки голосовий апарат надто напружений, м’язи стискають слухові кісточки, послаблюючи їхні коливання. Таке явище трапляється і в інших тварин та навіть у людей.

Про особливості слуху пернатих та його значення у їхньому житті читай у статті Олесі Капачинської „Слух у птахів” у журналі „КОЛОСОК” № 10/2012.

2. В. Карбон.

Кожен мінерал має власне унікальне поєднання хімічного складу і кристалічної структури, тому різні мінерали можуть мати однаковий хімічний склад, але різну структуру і властивості.

Явище існування хімічного елемента у вигляді двох або кількох простих речовин, різних за властивостями і будовою, називається алотропією, а самі прості речовини – алотропними формами (модифікаціями).

Найвідомішими алотропними мінералами є алмаз і графіт Вони складаються з атомів Карбону, але мають різну кристалічну структуру, тобто відрізняються між собою розміщенням атомів у вузлах кристалічних ґраток. Через різну будову кристалічних ґраток алмаз і графіт проявляють відмінні фізичні властивості.

На малюнку зображені вісім кристалічних модифікацій вуглецю: a) алмаз, b) графіт, c) лонсдейліт; фуллерени: d) C60 , e) C540, f) C70; g) аморфний вуглець, h) одношарова вуглецева нанотрубка.

Детальніше про інші алотропні мінерали та про інші модифікації Карбону читай у статті Олени Крижановської „Кам’яний лід” в журналі „КОЛОСОК” № 12/2012.

3. Г. Конкреція.

Конкреції – мінеральні утвори осадових гірських порід, як правило, круглої форми. Існує багато версій щодо їхнього утворення, але більшість учених вважає, що десятки мільйонів років тому навколо маленького ядра розпочалися процеси кристалізації мінералів і природного радіального цементування пористих дрібнозернистих осадових порід. Так в товщі Землі утворилися сферичні полікристали.

В центрі конкреції часто знаходять зерно, яке слугувало центром для її росту. Найчастіше конкреції утворюються в пористих осадових породах: пісках і глинах. На відміну від жеод, ростуть навколо якогось центру. Розміри цих утворів – від декількох міліметрів до десятків сантиметрів, іноді – метр і більше. Вони не обов’язково круглі. В осадових гірських породах часто трапляються конкреції піриту, марказиту, кремнезему (кварц, халцедон, кремінь), карбонатів і фосфоритів. Науковий і практичний інтерес мають залізо-марганцеві конкреції. Вони утворюються у великій кількості на океанічному дні і є перспективним сировинним ресурсом майбутнього.

Конкреції сфотографували і на Марсі. Тож процес їхнього утворення має космічний характер.

Детальніше про конкреції читай у статті Валерія Старощука „Народжені Землею” у журналі „КОЛОСОК” № 1/2012.

4. А. Вони завжди у одній площині.

Замінюємо мух точками, а, як відомо, через будь-які три точки можна провести площину. Отже, три точки-мухи весь час знаходяться в одній пло­щині і ніколи не здатні її покинути, як би не літали.

Спробуємо це уявити. Спочатку уявімо у просторі дві точки-мухи, через які проведемо пряму лінію. До лінії з двома мухами „приклеїмо” неваго­му прозору площину, яка може обертатися навколо неї у пошуках третьої мухи. Після того, як площина „впіймає” третю муху, відпускаємо всіх трьох комах з „приклеєною” до них площиною. Мухи злітають з поверхні столу, а прозора площина піднімається і повертається, без перешкод проходячи крізь трьох комах, перетинає стіл та інші тіла. Ці абстракції – точка, пряма, площина – не існують у навколишньому світі, але існують у нашій уяві і до­помагають розв’язувати конкретні задачі.

Саме про такі найважливіші абстрактні поняття фізики читай у статті Олега Орлянського „Абсолютне чорне тіло” у журналі „КОЛОСОК” № 2/2013.

5. А. баньян.

Фікус бенгальський, або баньян, – це дерево з найбільшою в світі площею крони. Воно походить з Бангладеш, Індії та Шрі-Ланки. Життєва форма цього дерева дивовижна. У дорослих рослин зі стовбура і гілок відростають довгі повітряні корені, які досягають землі і вкорінюються. З часом корені потовщуються і перетворюються в додаткову опору для спільної густої крони. Одне дерево може займати територію до кількох гектарів, утворюючи справжній ліс.

„Багатоноге” дерево шанують індуські мудреці, його вважають сакральним відразу в двох релігіях – буддизмі та індуїзмі. Дерево-лабіринт може врятувати від спеки не одну сотню стомлених мандрівників.

Про лабіринти, створені природою, читай у статті Ірини Кук „Живі лабіринти” в журналі „КОЛОСОК” № 9/2012.

6. Б. нанометром.

На початку ХХ століття для опису розмірів молекул використовували мільйонну частку міліметра – мікроміліметр. Виникла нагальна потреба винайти нові позначення для надмалих величин. А як інакше? Звіти про Нобелівські премії з фізики 1900–1920 років рясніли нулями після коми. Наприклад, довжину рентгенівських променів вказували у сантиметрах: 0,000000001 cм! Учені знову згадали про приставку „нано”.

У жовтні 1958 року Міжнародний комітет мір і ваг прийняв рішення назвати мільярдну частину метра нанометром. Члени комітету вирішили писати це слово з одним „н” відповідно до правила, згідно якого множникам одиниць, більших за метр, присвоюють грецькі приставки, а якщо одиниця менша за метр, то множник позначають латинською приставкою. Так, префікс для множника 1 000 („кіло”) походить від грецького „хілі” (тисяча), а для 0,001 – „мілі” від латинського „міллесімус” (тисячна).

У 1950-ті роки придумали й інші приставки: „гіга”(10⁹) – від грецького „гігас” (велетень), „тера” (10¹²) – від грецького „террас” (чудовисько). Дотримуючись цієї ж логіки міжнародні законодавці надали перевагу не латинському кореневі „наннус” (карлик), а грецькому „нанос” для префікса-множника однієї мільярдної. Крім того, користуються також „мікро” (10^-6) – похідне від грецького „мікрос”.

У жовтні 1958 року Міжнародний комітет мір і ваг прийняв рішення назвати мільярдну частину метра нанометром. Члени комітету вирішили писати це слово з одним „н” відповідно до правила, згідно якого множникам одиниць, більших за метр, присвоюють грецькі приставки, а якщо одиниця менша за метр, то множник позначають латинською приставкою. Так, префікс для множника 1 000 („кіло”) походить від грецького „хілі” (тисяча), а для 0,001 – „мілі” від латинського „міллесімус” (тисячна).

Детальніше про ці та інші приставки читай у статті Крістіана Жоакіма „Звідки ви родом, приставки?” в журналі „КОЛОСОК” № 2/2012.

7. В. Протони.

7 серпня 1912 року Віктор Гесс провів свій найуспiшнiший експеримент, і виявив зростання радiоактивностi з висотою. Він припустив існування „випромiнювання з високою проникаючою здатнiстю”, яке потрапляє в земну атмосферу з космічного простору. У 1936 році за це відкриття вчений одержав Нобелівську премію.

Цікаво, що тривалий час учені вважали феномен Гесса певним різновидом фотонів. Тому його назвали “космiчними променями”, за аналогією з уже відомим на той час гама-випромінюванням. І лише в перiод з 1927 по 1934 роки кілька експериментів переконливо довели, що космічні промені відхиляються в магнітному полi Землі, а отже, є зарядженими частинками.

Під час цих експериментів детектором була вся наша планета. 1927 року вчені виміряли потоки космічних променів на різних широтах Землі, від екватора до полярних районів, і виявили збільшення їхньої кількості зі зростанням широти. Таке явище зумовлене геометрією земного магнітного поля. Заряджені частинки рухаються переважно вздовж ліній поля, а лінії земного магнітного поля спрямовані перпендикулярно до поверхні лише в областях поблизу полюсів Землі. Поблизу екватора ці лінії є паралельними до поверхні й тому перешкоджають зарядженим частинкам досягати поверхні планети.

Якби „космічні промені” були фотонами, то їхня кількість не змінювалася би в такому експерименті. Саме так ми довідалися, що космічні промені є зарядженими частинками. Але зарядженими як: позитивно чи негативно? Ці частинки є протонами чи електронами?

Відповідь на це запитання вчені отримали під час експериментів 1934 року, вимірявши потоки космічних променів, які рухаються зі сходу на захід і навпаки. Виявилося, що суттєвим є потік із заходу. Відтак напрям ліній магнітного поля Землі та правило лівої руки для сили Лоренца легко переконують в тому, що космічні промені є переважно позитивно зарядженими. Подальші експерименти дозволили визначити, що майже 90 % від загальної кількості частинок космічного походження складають протони, 9 % – ядра гелію й лише 1 % – електрони.

Детальніше про вивчення елементарних частинок, що прилетіли з глибин Всесвіту, читай у статті Олега Петрука „100 років вивчення космічних променів” в журналах „КОЛОСОК” № 7, 8/2012.

8. В. Сиріус В.

У 1844 році директор Кенігсберзької обсерваторії Фрідріх Бессель виявив, що траєкторія найяскравішої зорі неба Сиріуса незначно відхиляється від прямолінійної. Таке відхилення періодично повторювалось. Бессель висловив гіпотезу, що у Сиріуса є невидимий „темний” супутник і розрахував період обертання обох зір навколо спільного центру мас – приблизно 50 років. Науковий світ поставився до цього повідомлення скептично, адже за підрахунками маса невидимого супутника практично така ж, як у Сиріуса. Чому ж тоді супутник невидимий?

У січні 1862 року Альван Грехем Кларк за допомогою власноруч змонтованого 18-дюймового рефрактора (найбільшого на той час телескопу у світі), виявив поблизу Сиріуса тьмяну зорю. Це був темний супутник Сиріуса – Сиріус B, передбачений Бесселем. Виявилося, що температура поверхні Сиріуса B надзвичайно висока – 25 000 °С, а світність – дуже мала. Це вказує на дуже малий радіус супутника і, відповідно, надзвичайно велику густину речовини – 106 г/см. (для порівняння: густина Сиріуса ≈ 0,25 г/см., густина Сонця ≈ 1,4 г/см.). Новий клас зір з неймовірно великою густиною назвали білими карликами. У 1917 році Адріан ван Маанен відкрив ще одного білого карлика в сузір’ї Риб – зорю „ван Маанена”.

Білий карлик Сіріус B поруч з зіркою Сіріус A
(Сіріус B – точка у лівому нижньому квадранті)

Про відкриття та дослідження білих карликів читай у статті Олександра Шевчука „З історії життя білих карликів” в журналах „КОЛОСОК” № 5, 6/2012.

9. А. В Україні живе їжак білочеревий.  Д. Їжаки ніколи не роблять запасів їжі.

Більшість людей на запитання „Що ви знаєте про їжака?” зазвичай відповідають, що їжак має голки, носить на них яблука та грибочки, вбиває і з’їдає змій та є нечутливим до їхньої отрути. Не дуже багато інформації, чи не так? Та й чи все це правда?

Через брак знань про спосіб життя цієї тваринки з’явилося безліч легенд і вигадок. Вони у незміненому вигляді кружляють від середньовіччя до сьогодення і здебільшого не відповідають дійсності. Про їжака варто знати більше, оскільки він займає особливе і важливе місце у світі ссавців та у фауні нашого краю.

Тривалий час науковці вважали, що в Україні живе їжак звичайний (Erinaceus europaeus Linnaeus, 1758). Проте 1995 року українські зоологи встановили, що наші їжаки належать до виду їжак білочеревий (Erinaceus concolor Martin, 1838).

Майже в усій Європі є оповідання, які приписують їжакам здатність переносити на голках плоди для запасів на зиму. Через привабливість цих байок сьогодні у дитячій літературі їжака часто зображують з яблуками на спині.

Але це лише легенди. По-перше, їжаки не можуть лежати на спині, настовбурчивши голки, і нанизувати на них щось. По-друге, їжаки ніколи не роблять запасів їжі. Тим паче на зиму, коли вони сплять. Єдиний запас, який створюють їжаки – шар жиру під колючками.

Правду та вигадки про їжака читай у статті Наталії Черемних „Ідеальний воїн” в журналі „КОЛОСОК” № 3/2013. 

10. Г. Кваркові. 

Станом на 2012 рік існування кваркових зір не доведено. Є лише теоретичні передумови можливості „переродження” нейтронних зір у кваркові. Відбір „кандидатів” здійснюється на основі аналізу періодів обертання та згаданої вище аномальної залежності розмірів зір від маси.

Можливо, кварковою зорею є пульсар XTE J1739-285. Маса кандидатів у кваркові зорі близька до верхньої межі допустимих мас нейтронних зір і є в межах 2–2,5 мас Сонця.

Ось астрофізичні об’єкти, які ймовірно складаються з кваркової фази матерії:

•• RX J1856.5-3754. Цей об’єкт відкритий як нейтронна зоря, проте 2002 року Дж. Дрейк (J. J. Drake) з колегами за допомогою даних, отриманих телескопом „Чандра”, припустив, що тіло може бути кварковою зорею з радіусом 3,8–8,2 км, віддаленою на 400 світлових років.

•• Учені з канадського університету Калгарі припускають, що залишок яскравої Наднової SN 2006gy 18 вересня 2006 року є кварковою зорею.

•• Припускають, що кварковими зорями можуть бути об’єкти на місці Наднових SN 2005gj та SN 2005ap.

Чекаємо від астрономів відкриття кваркових зір!

Детальніше про ці дивні зорі, які маскуються під нейтронні, читай у статті Олександра Шевчука „Дивні або кваркові зорі” в журналі „КОЛОСОК” № 12/2012. 

СКАРБИ ПРИРОДИ

11. В. Памуккале.

Памуккале – одне з найдавніших міст з гарячими мінеральними водами. Тут збереглися знамениті бані, в яких люди насолоджувалися термальними водами ще за часів Давнього Риму. Вражає панорама численних терас і водойм, звикнути до різноманіття дивовижних форм яких неможливо. Стікаючи зі схилів гір, вода 17-ти геотермальних джерел з температурою від 35 до 100 °C утворює систему химерних водойм з вапняковими стінами. Перехоплює дух, коли бачиш цю фантазію природи, не віриш власним очам.

Здається, хтось розкидав велетенські кучугури бавовни, які плавними сходинками спускаються в долину. Звідси й назва міста: Памуккале у перекладі з турецької означає „Палац із бавовни”. І тільки наблизившись впритул, розумієш, що кожна сходинка цього унікального каскаду утворена наростами сталактитових мінералів, які грайливо виблискують на сонці. Неповторний архітектурний ансамбль, справжнє природне диво: 150-метровий каскад застиглих, бездоганно білих водоспадів майже трьохкілометрової ширини огортає основу вулкана, чисельні басейни з травертину, наповнені бірюзовою водою, оздоблені білосніжним мереживом сталактитів.

У районі Памуккале з геологічного розлому б’ють гарячі гейзери, вода яких містить частинки вапняку та карбонатної кислоти (вуглекислоти). Збагачена йонами Кальцію вода стікає з гір, утворюючи каскади водойм зі стінами з білого вапняку. Впродовж мільйонів років на схилах і берегах цієї унікальної системи з насиченої йонами Кальцію мінеральної води відкладалися солі Кальцію, народжуючи білосніжні травертинові тераси.

Формування терас – хитромудрий процес. Справа в тому, що кальцій карбонат випадає в осад з води лише за певної температури і концентрації. Спочатку утворюється в’язка, наче желе, суспензія, згодом вона твердне. Якщо на шляху потоку води повстає перешкода, кальцій карбонат кристалізується навколо неї, утворюючи щось на зразок маленької греблі, яка затримує воду. Виникають ставочки, їхнє дно з часом вирівнюється, а навколо утворюються вертикальні виступи. На пологих ділянках утворюються майже ідеальні горизонтальні сходинки, наче вирубані вручну невідомим майстром. Вапнякові нарости звисають з країв назовні. Кальцій оксид, що є у воді, ущільнює білі шари, ширина терас збільшується, а на їхніх поверхнях виникають узори, схожі на черепашки мідій або пелюстки троянд.

У 1988 році Памуккале та руїни міста Гераполіса занесені до переліку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Сьогодні Памуккале знаходиться під охороною держави. Для туристів відведена окрема ділянка терас, а згодом ця територія буде закрита для відвідування. Поспішайте побачити!

Детальніше про це природне чудо читай у статті Дарії Біди „Памуккале: палац з бавовни” в журнал  „КОЛОСОК” № 11/2012.

12. В. Хром.

Найтвердіший серед металів. Цю властивість хрому використовують у промисловості для плавлення хромистої сталі, ніхрому та інших сплавів із високою твердістю. Хром широко застосовується як декоративне антикорозійне покриття.

Про особливості властивостей та „рекорди” інших металів читай у статті Віктора Мясникова „Метали-рекордсмени та їхні „чудесні”властивості” в журналі „КОЛОСОК” № 03/2012.

13. Г. Олешківська.

Усі ми знаємо про великі пустелі Сахару, Гобі, Каракуми, але навіть не підозрюємо, що на території нашої Батьківщини розташована Олешківська пустеля, яка є однією з найбільших у Європі! Площа Олешківських пісків становить 161 200 га. Тут переважають бархани (місцеві жителі називають їх кучугурами) висотою приблизно 5 м і давні піщані алювіальні відкладення Дніпра. Серйозних наукових досліджень Олешківських пісків, на подив, мало. Головною причиною цього є колишній особливий статус секретності цієї території: пустеля впродовж довгого часу була військовим полігоном, на якому пілоти з усіх країн Варшавського договору відпрацьовували бомбометання. Називати Олешківські піски пустелею не зовсім правильно, адже за температурним режимом та кількістю опадів ця місцевість більше відповідає напівпустелі. Влітку пісок тут нагрівається до 70 °C. Гарячі висхідні потоки, що йдуть від пісків, розганяють хмари, тому дощів тут менше, ніж у Херсоні, що на іншому березі Дніпра. Часом тут трапляються піщані бурі.

Олешківські піски в нинішньому вигляді з’явилися зовсім недавно. В низовинах Дніпра піски були завжди, але їхнє просування стримував шар степової рослинності. Трава, за спогадами старожилів, була заввишки в людський зріст. У XIX столітті сюди почали завозити овець. Величезними стадами володів барон Фальц-Фейн, засновник заповідника Асканії Нової. Вівці знищили траву, звільнили піски, а внаслідок вітрової ерозії володіння пустелі розширилися. Подальше просування пустелі стримують найбільші у світі штучні ліси, площа яких становить приблизно 100 тисяч гектарів. Ліси оточують Олешківські піски, які живуть своїм життям.

Україна надзвичайно багата і маленькими, і великими чудесами природи. Про деякі з них читай читай у статті Юрія Шивали „Український вулкан Кара-Даг” в журналі „КОЛОСОК” № 9/2012.

14. В. Діатомові.

Не кожен знає, що крім звичайних зелених, бурих, червоних водоростей, є дрібні мікроскопічні одноклітинні діатомові водорості, або діатомеї (Bacilliariophycea), схожі на ювелірні вироби.

Вони виробляють для себе їжу, яка складає вагому частку щорічного виробництва органічного вуглецю на Землі. У цьому процесі вони споживають велику кількість вуглекислого газу, і виробляють значну частину атмосферного кисню планети. Кінцевим продуктом фотосинтезу у діатомей є жири, вони становлять до 10 % об’єму клітини. Ці водорості синтезують такі ж цінні олії як арахісова, лляна і бавовняна. Діатомові водорості – головне джерело поживи для багатьох риб. До речі, саме від них риби отримують найбільше вітаміну D, що входить до складу риб’ячого жиру. Діатомові скам’янілі породи мають чудові абразивні, фільтрувальні та ізоляційні властивості і використовуються у промисловості. Діатоміт Альфред Нобель використав для створення динаміту, і розбагатів. Сьогодні ці кошти (пригадайте Нобелівську премію) працюють на розвиток науки. Ймовірно, ці водорості внесли вагомий вклад у формування запасів вуглеводнів на Землі. Діатомові водорості – керівні копалини, які підказують геологам, де шукати нафтові родовища. Діатомові водорості відіграють життєво важливу роль в екології Землі. Вони чинять важливий вплив на концентрацію неорганічних речовин у водному середовищі, особливо кварцу, нітратів і фосфатів, відіграють важливу роль у їхній циркуляції між живими і неживими компонентами біосфери. За певних умов (наприклад, витікання добрив, забруднення фосфатами і розквіт мікробів), ці водорості виконують додаткову функцію очищення забруднених джерел води.

Детальніше про ці дивовижні фантазії Природи, поруч з якими ховаються найпрекрасніші творіння Фаберже, читай у статті Тетяни Павленко „Коштовності моря – діатомеї” в журналі „КОЛОСОК” № 11/2012.

15. А. Кам’яна квітка.  В. Молодило.  Г. Hens and Chickens. 

Є рослини, яким притаманні цікаві рухи! Серед них – багаторічна дрібненька трав’яниста рослина із розетковими листками – молодило.

 Латинська назва рослини Sempervivum (від лат. „semper” – завжди і „vivus” – живий) вказує на життєздатність листкових розеток у надзвичайно несприятливих умовах. У Росії рослину називають ще „кам’яною трояндою”, „заячою капустою”, „молодилом”. Квітуче молодило схоже на квочку, оточену чисельними курчатами. Звідси й популярна англійська назва рослини „Hens and Chickens” – „квочка і курчата”.

Детальніше про цю дивовижну рослину читай у статті Тетяни Павленко „Мандрівник-колобок” в журналі „КОЛОСОК” № 1/2013.

16. Магнетит, боксит, халькозин.

• Магнетит (застаріла назва – „магнітний залізняк”) FeO·Fe₂O₃ – поширений мінерал чорного кольору з класу оксидів. Назва походить від античного міста Магнезія у Малій Азії.
• Боксит (фр. „Bauxite”, за назвою місцевості Baux на півдні Франції) – алюмінієва руда. Вміст глинозему у промислових бокситах коливається від 40 до 60 % і більше. Використовується як флюс в чорній металургії. 
• Халькозин (дав.-гр. „χαλκός” – мідь), халькоцит – мінерал з класу сульфідів, купрум сульфід(I). Хімічний склад Cu₂S. Вміст Купруму (Сu) складає 79,8 %, Сульфуру (S) – 20,2 %. Як правило, трапляється у вигляді зернистих щільних утворів. Колір від свинцево-сірого до чорного. Блиск металічний. Використовується для виплавки міді.

17. А. Асканія Нова.  Б. Дністровський каньйон.  Д. Мармурова печера.

Асканія Нова очолила рейтинг семи природних чудес України. Всеукраїнська акція, що включала інтернет-голосування та опитування експертів, визначила найбільш унікальні природні зони України. 

Всеукраїнська акція „Сім природних чудес України” стартувала 1 листопада 2007 року. З 7 липня до 26 серпня 2008 року тривало інтернет-голосування (за претендентів на природні чудеса було віддано більше 26 тисяч голосів) та паралельне опитування експертів. Підсумувавши показники інтернет- та експертного голосування, Оргкомітет акції визначив 7 природних чудес України.

18. Б. Мадагаскар.

 Острів Мадагаскар – це справжній континент, оскільки тисячі представників флори та майже 80 % видів фауни ви не побачите більше ніде у світі. Це величезний заповідник з казковими ландшафтами. Тут ростуть тисячі різноманітних видів орхідей, сім видів баобабів, живуть найбільші у світі метелики, половина з усіх існуючих видів хамелеонів, лемури і навіть зелені мавпи.

Детальніше про дивовижний світ Мадагаскару  читай у статті Юрія Шивали „Мадагаскар: що у мультику правда?” в журналі „КОЛОСОК” № 10/2012.

19. Б. Арабатська Стрілка.

Азовський пісок – природне багатство, яке здавна використовували люди. Пляжі Азовського моря особливі, адже до піску тут домішані подрібнені черепашки молюсків.

Черепашки молюсків містять солі кальцію. У 70-х роках XX століття їх активно видобували на Арабатській Стрілці і використовували як карбонатну добавку для вигодовування курей, гусей, качок. Вздовж коси від Генічеська до Валка збудували заліз­ницю і вивозили пісок потягами. Не дивно, що це призвело до зменшення площі азовських кіс.

Сьогодні пісок-ракушняк – популярний матеріал, який застосовують у скляній промисловості, у будівництві житла та доріг. Він є основним наповнювачем у цементно-пісочних розчинах для мурування, стяжки, для декоративної штукатурки і облаштування ландшафтного дизайну. Арабатська Стрілка – це частина величезної природної фабрики з виробництва піску, високі технічні характеристики якого зумовлюють широку область його застосування.

Детальніше про природне багатство – пісок –  читай у статті Тетяни Остапенко „Цей корисний, цілющий, дивовижний пісок?” в журналі „КОЛОСОК” № 2/2013.

20. А. Олива.  Б. Виноград.  Г. Гранат.

Впродовж багатьох століть вчені з різних країн світу досліджують біблійні рослини, адже Святе Письмо дає нам цінний матеріал для узагальнення наших знань про флору та рослинність значної частини земної кулі за великий проміжок часу (багато тисяч років до нашої ери). Читаючи Біблію ми можемо зрозуміти способи ведення сільського господарства, отримати знання про асортимент рослин, які культивували жителі Сходу у той час.

Знання про біблійні рослини доповнюють та підтверджують реальність тих чи інших подій та явищ, описаних у Святому Письмі, а тому такі дослідження викликають інтерес і у богословів.

Рослини є частиною біблійних сцен, починаючи від Старого Завіту. Вони є надзвичайно цікавими з огляду на багатство символіки, адже згадуючи про ту чи іншу рослину, Біблія наділяє її певною символікою. Треба зауважити, що дуже часто ця символіка відображає окремі структурно-біологічні особливості рослин. Більшість символів перейшли у Біблію з давніших часів, багато з них перегукуються з міфами стародавніх народів, що є цілком закономірним.

Таким чином, знання про біблійні рослини мають надзвичайно важливе значення для різних галузей наук (історії, міфології, релігії, палеонтології, ботаніки тощо) і, безумовно, є цікавими для широкого кола людей.

На сторінках Святого Письма фігурують назви близько 110-ти видів рослин, а згадуються вони в Біблії понад 650 разів. Біблійні рослини поділяють на такі групи:

• · сім основних рослин Біблії; 
• · дерева і кущі;
• · ароматичні;
• · лікарські; 
• · біблійні квіти; 
• · ужиткові;
• · тернисті;
• · водно-болотні;
• · пустельні рослини.

До сімки основних біблійних рослин належать оливкове дерево, смоківниця, гранат, виноград, фінікова пальма, пшениця, ячмінь.

Детальніше про біблійну ботаніку читай у статті Марії Надгари та Ольги Кальмук-Шевчук „Біблійні рослини” в журналі „КОЛОСОК” № 1/2013.

ЗБЕРЕЖЕМО  СКАРБИ  ПРИРОДИ 

21. Б. Кутора мала.

Кутора звичайна або ж водяна (Neomys fodiens) – вид з родини землерийок, ряду комахоїдних. Довжина тіла 7–8 см. Довжина хвоста 5–6 см. Маса 10–26 г. Мешкають ці звірятка вздовж берегів водойм, чудово плавають і пірнають.

Як і інші представники ряду комахоїдних, тварина ця дуже ненажерлива. За добу кутора споживає їжі майже удвічі більше за свою вагу. Відсутність їжі протягом короткого часу може призвести до загибелі від голоду. Неймовірний апетит змушує кутору постійно добувати їжу. В період вигодовування дітей потреба в кормі у самок ще більше зростає. Кутори поїдають тільки живу здобич: водяних і наземних комах, молюсків, земноводних та риб. Не зважаючи на свої невеликі розміри, тваринка сміливо кидається на жертву, значно більшу за себе. Відомий натураліст А. Е. Брем писав, що кутора часто нападає на рибу, у десятки разів важчу за неї.

В Україні трапляється лише два види кутор. Крім згаданої, є ще кутора мала, рясоніжка (Neomys anomalus Cabrera, 1907), занесена до Червоної книги України та в Бернську конвенцію (повна назва „Конвенція про охорону дикої флори та фауни і середовища існування в Європі”).

Звичайна кутора дуже рідко потрапляє людям на очі. Більшість людей навіть не здогадується, що поблизу живе така цікава тваринка, одна з найближчих „родичок” крота. А дивовижне, виявляється, поряд.

Детальніше про цю білочереву незнайомку читай у статті Сергія Стельмаха „Найближча родичка крота” в журналі „КОЛОСОК” № 3/2012.

22. В. 16 вересня.

16 вересня Генеральна Асамблея ООН проголосила Міжнародним днем захисту озонового шару. Цей день відзначається з 1995 року в пам’ять про підписання Монреальського протоколу щодо необхідності збереження озонового шару, який фільтрує сонячне проміння і попереджує шкідливий вплив ультрафіолету на поверхню Землі, тим самим зберігаючи життя на планеті.

Науково доведено, що проникнення до стратосфери штучно створених хімічних речовин, таких як хлорфторвуглеводні, бромхлорвуглеводні, бромистий метил, чотирихлористий вуглець, знищують озоновий шар Землі. Мільйони молекул озону руйнуються кожну хвилину і результатом цього процесу є збільшення кількості ультрафіолетового випромінювання, яке досягає поверхні Землі.

На сьогодні інтенсивність ультрафіолетового випромінювання на поверхні землі вище 45 град. широти перевищує у середньому на 10 % показники двадцятирічної давнини, а в полярних широтах – ще більше. 1 % зменшення щільності озонового шару призводить до додаткових 0.6–0.8 % підвищення (100–150 тис. випадків щорічно) захворювання на катаракту та 2 % підвищення випадків раку шкіри.

Тваринний та рослинний світи теж страждають від надмірного ультрафіолетового опромінювання. Воно негативно впливає на розвиток фітопланктону, мальків риб, крабів, уповільнюється ріст рослин. Синтетичні матеріали (пластики, гума) швидше руйнуються під дією ультрафіолету. І, нарешті, збільшення інтенсивності ультрафіолетового випромінювання призводить до додаткової генерації озону у приземних шарах атмосфери та підвищення концентрації інших потенційно шкідливих оксидантів.

Втрата озонового шару стратосфери, який захищає усе живе на землі від згубної дії ультрафіолетового випромінювання сонця, вважається однією з головних глобальних екологічних проблем, з якими світова спільнота ввійшла у нове тисячоліття.

Подолання цієї проблеми можливе лише завдяки скоординованим діям усіх націй та верств суспільства на глобальному рівні. Усвідомлюючи це, уряди практично усіх країн світу приєдналися до Монреальського протоколу і, тим самим, взяли на себе зобов’язання із досягнення головної мети – згортання виробництва та використання озоноруйнівних речовин у різних секторах промисловості.

На сьогодні Сторонами Монреальського протоколу є 191 країна (включаючи країни Європейського Союзу як одиницю). Це, практично, усі члени ООН. Таким чином, справа збереження озонового шару є однією з найбільш актуальних екологічних проблем людства.

Відповідно до цієї угоди, уряд кожної країни виконує вимоги, пов’язані з вилученням з обігу та припиненням виробництва озоноруйнівних речовин за обумовленими графіками.

В 1985 році Україна підписала, а в 1986 році ратифікувала Віденську конвенцію про охорону озонового шару. На основі Віденської конвенції 20 вересня 1988 року Україна приєдналася до Монреальського протоколу по речовинах, що руйнують озоновий шар.

Україна не має власного виробництва озоноруйнівних речовин і існує реальна загроза зупинки українських підприємств-користувачів, які не перейдуть на озонобезпечні технології, та їх партнерів-суміжників. Експорт озоноруйнівних речовин вже зараз заборонено до багатьох країн, а в найближчі роки – у будь-які країни світу. Таким чином, утримання зовнішніх ринків збуту для продукції вітчизняних виробників повністю залежить від їхньої можливості своєчасно провести модернізацію існуючого виробництва. Все це дуже важливо, насамперед, у промисловому секторі, оскільки існує реальна загроза втрати конкурентоспроможності вітчизняних виробників.

Поетапна відмова від споживання і виробництва озоноруйнівних речовин сприятливо позначається на кліматі Землі. По-перше, оскільки більшість озоноруйнівних речовин є могутніми парниковими газами, відмова від них служить скороченню викидів парникових газів. Технічні групи, створені у режимі охорони озонового шару і моніторингу зміни клімату, на практиці відзначили, що скорочення викидів озоноруйнівних речовин привело до скорочення парникових газів в об’ємі, рівному декільком мільярдам тонн еквівалента двоокису вуглецю. Завдяки цим колосальним скороченням Монреальський протокол відіграє ключову роль в глобальній боротьбі зі зміною клімату.

По-друге, в процесі переходу від використання озоноруйнівних речовин модернізація відповідного устаткування здійснюється таким чином, що при цьому знижуються викиди і підвищується енергоефективність. Скорочення викидів знижує вплив на навколишнє середовище, а підвищення енергоефективності зменшує потреби у виробництві енергії, що у свою чергу скорочує викиди парникових газів в процесі згорання палива.

Зараз Україна стоїть на порозі найвідповідальнішого моменту з дня підписання Монреальського протоколу. Сьогодні потрібно вчитися обходитись без найбільш поширених і найбільш оптимальних з точки зору термодинамічних параметрів холодоагентів, які, на жаль, мають величезну озоноруйнівну спроможність та високий коефіцієнт глобального потепління, а також термін життя в атмосфері близько 100 років. Задля майбутнього потрібно вирішити цю проблему і довести всьому світові, що Україна здатна на це і має необхідний розумовий, технічний потенціал та політичну волю.

23. А. Лелека чорний.

Чорний лелека є одним з найзагадковіших і найменш вивчених птахів фауни України. Для гніздування птах обирає глухі закутки старих лісів, сусідства з людиною уникає, а при зустрічі намагається якнайшвидше втекти. Загадковості сприяє і невисока чисельність популяції, через що вид занесений до Червоної книги України зі статусом „вразливий”.

Детальніше про лелеку чорного читай у статті Андрія Бокотея та Наталії Дзюбенко „Лісовий схимник” в журналі „КОЛОСОК” № 12/2011.

24. Г. Біосферний заповідник Асканія Нова.

Скарабей священний (Scarabaeus sacer). Вид жуків роду Скарабеї, рідкісний зникаючий вид, занесений до Червоної книги України. Раніше траплявся в південних степах та в Криму. Зараз єдине місце в Україні, де є шанс знайти скарабея – біосферний заповідник Асканія-Нова.

25. Г. Орхідні.

В усіх природних зонах України, лісах, степах, в Криму та в Карпатах, поблизу великих міст та у найвіддаленіших куточках заповідників зростає 66 видів орхідей. Орхідеї – єдина родина, всі види якої занесені до Червоної книги України.

Детальніше про квіти з родини Орхідних, що трапляються у наших лісах, читай у статті Лариси Шевчук „Лісові орхідеї” у журналіі „КОЛОСОК” № 3/2012.

26. А. Пара мандрівних голубів за рік вирощувала тільки одне пташеня.

Г. Мандрівні голуби величезними колоніями гніздувалися на невеликій площі.

Д. У XIX столітті гурмани дуже цінували м’ясо молодих голубів, особливо пташенят.

На початку освоєння Північної Америки (початок XVIII ст.) найчисельнішим видом на Земній кулі була надзвичайно красива пташка – американський мандрівний голуб (Есtopistes migratorius). У той час нараховувалося 2,5 млрд. американських мандрівних голубів. Вони гніздилися переважно в листяних лісах від південної Канади до північних районів штатів Віргінія та Міссісіпі, іноді випадково залітали навіть у Європу. Очевидці розповідали, що під час польоту голубів небо буквально чорніло.

Один з перших американських орнітологів Александр Уілсон спостерігав у 1810 р. зграю мандрівних голубів, що пролітала над ним впродовж чотирьох годин. Вона розтяглася на 380 км. Він приблизно підрахував, скільки в ній було птахів, і одержав неймовірну цифру – 1 115 135 000 голубів! Вражаюче!

Подальші підрахунки дають ще більш разючі результати. Якщо припустити, що кожен голуб важив 250–300 грамів, то виходить, що вага всієї зграї – до 0,5 млн. тонн! У день така зграя з’їдала до 620 м³ різного корму. „Це більше, – писав британський натураліст Френк Лейн, – ніж добовий раціон солдатів всіх ворогуючих країн до кінця Другої світової війни!”.

Мандрівні голуби здебільшого харчувалися жолудями, каштанами, буковими й іншими горіхами. Там, де ці птахи зазвичай годувалися, але частіше на місцях їх ночівель, на них з нетерпінням чекали юрби мисливців, тих, хто зібрався з усієї округи пополювати на цей вид тварин. Знищували голубів всіма можливими способами, які для цього підходили. Стріляли з рушниць, гвинтівок, пістолетів. Навіть кулемет уперше винайшли для війни з голубами. Так, зграї голубів були густими і часом вони летіли так низько, що колоністи збивали їх жердинами, а рибалки – веслами. Мисливці влаштовували своєрідні змагання, по черзі стріляючи із дробовиків, а потім підраховували птахів, що впали після кожного пострілу. Зафіксовано такий рекорд: після одиночного пострілу дробовим патроном по зграї голубів упало 40 птахів, а 5–10 збитих голубів було звичним явищем.

Стосовно мандрівних голубів влаштовувалися справжні бойні. Їх стріляли, ловили сітками, рубали дерева з гніздами. На місце побоїща випускали свиней, які підбирали трупи птахів і пташенят, які з них випали. Один момент, який яскраво ілюструє неймовірну людську жорстокість до цих птахів: у 1881 році 20 тисяч голуб’ят місячного віку послужили живими мішенями для розважального „полювання” у парку Нью-Йорка.

Вимирання мандрівного голуба почалося приблизно з 1870 року, коли перестали зустрічатися гігантські колонії птахів. Щоправда, у штаті Вісконсин в 1870 році ще була гніздова колонія, що займала площу близько 600 км² і нараховувала приблизно 136 мільйонів особин. Там же в 1878 році на площі близько 250 км² всі більш-менш великі дерева були буквально всіяні гніздами.

У 1861 році тільки на ринках Чикаго було продано 15 млн. цих птахів. У 1879 році в Мічигані зловили і вбили мільярд мандрівних голубів. Вже в 1894 році бачили останнє гніздо, а в 1900 р. був убитий останній птах! 1909 року урядом США була запропонована премія розміром 1 500 доларів за вказівку місця гніздування хоча б однієї пари мандрівних голубів. Вона так і не була нікому вручена…

У зоологічному саду в Цинциннаті певний час жив один голуб, але й він помер в 1914 році, і тоді цей вид остаточно зник.

Винищування фантастичного за чисельністю виду було таким раптовим, що американці довго не могли отямитися від несподіванки того, що трапилося. Було навіть винайдено кілька так званих „теорій” для пояснення вражаюче швидкого, „як вибух динаміту”, зникнення голубів (до речі, цей самий динаміт теж застосовували для полювання на них!). Відповідно до однієї з „теорій”, всі голуби нібито потонули в Атлантичному океані, коли „емігрували” у Південну Америку. Висувалися навіть безглузді теорії про те, що мандрівні голуби полетіли нібито на Північний полюс і там замерзли.

У винищуванні мандрівних голубів винні не Північний полюс і не Атлантичний океан, а стихія більш страшна, ім’я якої назвав американський учений Роберт Маккланг: „У штаті Вісконсин місцеве орнітологічне об’єднання встановило меморіальну дошку з написом: „На згадку про останнього вісконсинського мандрівного голуба, убитого в Бабконі у вересні 1899 року. Цей вид вимер через жадібність і легкодумство людини”…

27. Б. Про синього кита.

Синій кит – це найбільша істота, яка жила на Землі. Середня довжина 23–29 метрів. Його маса у деяких випадках досягає 200 тонн, а довжина – 33 метри. Це насправді величезна тварина, просто гігант. Раніше його ареал був від Антарктики до Арктики, але китобійний промисел майже винищив синього кита. Зараз синій кит занесений до Міжнародної Червоної книги і Червоної книги Росії.

Кити дихають легенями і годують своїх дитинчат молоком, яке в кілька разів корисніше, ніж коров’яче. Існує близько 80 видів китоподібних: горбатий, сірий, синій, зубастий, вусатий кит та інші. Найбільша тварина на планеті – це синій (блакитний) кит.

Зір і нюх у синього кита погані, а от слух і дотик розвинені добре. Кит використовує інфразвук для спілкування з родичами, ці сигнали вони можуть почути на значних відстанях.

Оскільки кит дихає легенями, довго обходитися без повітря він не може. Тому кит часто з’являється на поверхні. Під час видиху кит випускає струмінь води заввишки до 10 метрів. Частота дихання залежить від віку і розмірів кита. Чим кит більший і старший, тим рідше він робить вдих.

У дорослого синього кита, розміри якого більші 20 метрів, частота дихання у спокійному стані становить всього 1–2 вдихи у в хвилину. Харчується гігант дрібними рачками (розмірами до 6 см), поглинаючи їх до декількох тонн на день.

А відбувається це так. Кит, пливучи повільно під водою, відкриває свою величезну пащу і набирає ракоподібних разом з водою. Потім паща закривається, і кит своїм язиком, маса якого може досягати чотирьох тонн, витискає воду назад через китовий вус, а рачків, що залишилися на бахромі вуса, проковтуює. Китовий вус – це своєрідний фільтр, що знаходиться в пащі тварини, який слугує для відсіювання їжі. Він являє собою кілька сотень пластин, що складаються з рогової речовини.

Розмножуються кити досить повільно. Самка кита народжує один раз на два роки. Вагітність триває приблизно рік. Дитинча народжується довжиною в 6–8 метрів і масою 2–3 тонни.

Найбільша тварина на планеті живе досить довго. Найстаріший кит прожив 110 років.

 28. А. Букові праліси Карпат.

Є у наших Карпатах місця, де ще ніколи не замахувалась сокира, не гуркотіли тягачі та лісовози – це не метафора – це реальність. Правда, таких місць залишилось небагато, але вони є, і саме тим вони цінні. Особливо це стосується букових пралісів Закарпаття, приналежних до списку об’єктів Світової спадщини ЮНЕСКО. 28 червня 2007 року Комітет у справах Світової спадщини ЮНЕСКО на 31 сесії в місті Крістчьорч (Нова Зеландія) одноголосно, без жодних зауважень, прийняв рішення про включення українсько-словацької номінації „Букові праліси Карпат” до Списку об’єктів світової природної спадщини. Найбільші масиви пралісів збереглися в Ново-Стужицькому лісництві (південно-західний мезосхил г. Равка) в Лубнянському (г. Вежа) та Ужоцькому лісництвах (гг. Розсипанець, Кінчик-Буковський та ін.).

Букові праліси колись займали приблизно 40 % від європейського континенту, але залишки чисто букових природних лісів в даний час знаходяться лише в Карпатах. Їх екологічні процеси, саморегуляція, гомеостаз і автовідновлення засновані на непорушених біогеохімічних циклах, а також на природному складі видів, які в свою чергу, розвинулися як результат післяльодовикової зміни клімату і міграції видів. Екологічні процеси забезпечують, серед інших функцій, вкрай високу екологічну стійкість букових лісів з точки зору як опору, так і протидії, незважаючи на просту ценотичну структуру.

Європейський бук (Fagus sylvatica L.) представляє головну кульмінацію видів дерев у Центральній Європі і важливу складову частину лісу на території, що тягнеться з півночі Іспанії і на півдні Англії і Швеції до сходу Польщі, Карпатської дуги і вниз на південь від Балканського і Апеннінського півостровів.

Такі старовинні ліси важливі не лише через свої дерева. Незайманих природних екосистем дуже мало в Європі, і вони забезпечують підтримку в рівній мірі біорізноманіття рідкісних видів, особливо нижчих рослин, судинних рослин, грибів та безхребетних. Буковий ліс є безцінним прикладом того, як природа розвивається без впливу людини.

29. А. Амазонії.

Світові магнати мріють використати потужні води Амазонки для виробництва електроенергії. Але течія ріки занадто повільна, річка надто широка, а її русло – непередбачуване. А от притоки головної водної артерії Південної Америки відповідають усім критеріям для будівництва ГЕС. Ця обставина, а також масове вирубування лісів Амазонії становлять велику загрозу для однієї з найбільших екосистем планети.

До катастрофічних наслідків призвело зведення дамби на притоці Амазонки – Уатумія. Будівельна компанія не врахувала особливостей екосистеми Амазонії, і, не зважаючи на застереження екологів, розпочала будівництво ГЕС. У середині 80-х років власники компанії-забудовника проігнорували протести місцевих жителів, закрили шлюзи на дамбі, внаслідок чого сталася екологічна катастрофа. Норовлива річка змінила русло і затопила сотні гектарів землі. За лічені години під водою опинилося село, загинули понад 10 000 тварин, серед яких – дуже багато мавп.

Згодом буйна деревна рослинність під водою почала гнити, загинули усі підводні мешканці, отруївши навколишні джерела питної води. Сьогодні в мертвому озері поблизу ГЕС де-не-де височіють поодинокі стовбури гнилих дерев.

Поки що Амазонка „тримає оборону”, але стрімкий розвиток науки і техніки у поєднанні з необдуманим впливом людини на природу загрожує катастрофою значно більшого масштабу. Ліси Амазонії – це справжні легені планети, які виробляють велику кількість життєдайного кисню. Саме тому порушення балансу екосистеми Амазонки може призвести до трагедії планетарного масштабу.

Історія Амазонки вчить бережно і мудро ставитись до природи, адже вона є єдиним середовищем нашого існування, а ми – її частиною. Нерозумно пиляти гілку, на якій сидиш. Перш, ніж викинути під ноги сміття, зірвати рослину чи зруйнувати житло тварини, подумайте, чи не обернеться це катастрофою і для вас. Адже будівельники в Амазонії були переконані, що творять благо, а спричинили жахливі руйнації з десятками тисяч жертв.

Детальніше про це чудо природи – ріку Амазонку – читай у статті Юрія Шивали „Строптива Амазонка” у журналіі „КОЛОСОК” № 6/2012.

30. Б. Едельвейс.

Едельвейс, або Білотка альпійська (лат. Leontopodium alpinum) – надзвичайно красива і тендітна квітка. У народів гір квітка едельвейс є символом щастя і любові. Гуцули називають цю квітку шовкова косиця.

Росте на вапнякових скелях в альпійському та субальпійському поясах. Трапляється в Українських Карпатах (зокрема на вершинах гір Близниці, Ненєски) у найбільш важкодоступних місцях, на стрімких скелях, але і там зазнає винищення. Білотка альпійська зростає не лише в Карпатах, а й у горах Західної Європи (зокрема Альпах), на Балканах. Близькі види трапляються в горах Середньої Азії, на Далекому Сході.

Існує багато легенд про едельвейс. Одна з них розповідає про те, що цю квітку висівали карпатські чарівниці та обіцяли молодим парубкам, які подарують едельвейс коханій, назавжди знайти місце у її серці. Не відчуваючи небезпеки парубки вирушали на пошуки шовкової квітки. Але не багатьом вдалося її зірвати – більшість зривалися зі скель та гинули на втіху чарівницям. Нещасливим нареченим не залишалось нічого іншого, як оплакувати своїх коханих. Їхні сльози щорічно з’являються на квітках едельвейсу маленькими крапельками нектару. 

Дивовижна життєздатність цієї рослини викликає повагу і захоплення. Ця рослина здатна витримувати добові перепади температури від нічних заморозків, до денної спеки, їй байдуже розріджене повітря і жорстке ультрафіолетове випромінювання.

Люди поважають цю рослину за стійкість і вважають, що знайти її – до успіху.