Відповіді на запитання „КОЛОСОК-весняний-2013”, 5-6 класи

НАЙКРАЩИЙ ЧИТАЧ ЖУРНАЛУ „КОЛОСОК”

1. А. Мірмекологія.

Мірмекологія – наука, яка вивчає мурашок.

Про те, як живуть мурахи, читай в газеті „КОЛОСОЧОК” № 29/2013 та у статті Віри Сенчини „Мурашина держава” в журналі „КОЛОСОК” № 11/2011.

2. А. Їжаки. Б. Зайці. Д. Леви.

Деколи назви тварин можуть нас здивувати. Знайомтеся – морський заєць. Чому заєць? Це ж справжній тюлень! Довжина його тіла сягає понад 2 м, а якщо його охопити вимірною стрічкою попід пахвами – 148–161 см. Він має ласти і потужні щелепи, а зуби – дрібні і слабкі. Мешкає він на узбережжі Північного Льодовитого океану.

Назву „морський заєць” цим тюленям дали російські звіробої, бо тварина дуже ляклива. А, може, так їх назвали тому, що пересуваючись льодом і суходолом, тварини здійснюють щось на зразок стрибків.

А ось кругла риба з колючками по усьому тілу – це морський їжак.

А ще в морі є і морські леви, і морські слони, і ще багато інших „несправжніх родичів”, а ось морських страусів та морських орлів не буває.

Наукову казку „Несправжні родичі” Олени Крижановської про морських „родичів” наземних тварин, а також і про „родичів” морських рослин на суші читай у газетах „КОЛОСОЧОК” № 25, 26 за 2012 рік.

 3. Г. Сніжинки.

„Снігові коштовності” – так називав свою колекцію фотографій сніжинок американський натураліст та фотограф Уілсон Бентлі, прозваний „Сніжинка” (1865–1931). Бентлі – один з перших відомих фотографів сніжинок – удосконалив процес їх лову на чорному оксамиті так, що зображення могли бути отримані, перш ніж об’єкт розтане.

Бентлі впродовж 50 років фотографував сніжинки під мікроскопом. Колекція Бентлі налічувала понад 5 000 фотографій. Серед них немає двох однакових сніжинок! У 1931 році американське Бюро погоди видало атлас сніжинок за його фотографіями. Вони схожі на діамантові прикраси. Альбомами Бентлі користувалися ювеліри та художники.

 Докладніше про те, як утворюються сніжинки, чому сніжинки такі різні, чому не можна їсти сніг читай в газеті „КОЛОСОЧОК” № 31/2012 „ Новорічний подарунок”. 

4. В. Жеода

Секреція, всередині якої залишається порожнина, де від країв до центру ростуть кристали, називається жеодою.

Щоб зрозуміти, як утворюється така краса, вивчимо „рецепт” цього мінерального агрегату докладніше.

Жеоди утворюються в порожнинах земної кори. Мінерали відкладаються там поступово, шар за шаром, від стінок до центру. Але для цього потрібні особливі умови. По-перше, необхідна замкнена оболонка, в якій росте тіло агрегату. Для невеликих секрецій це, найчастіше, – стінки газових пухирців у магмі, яка витікає на поверхню під час виверження вулкану. Щоб пухирці виростали значно більшими, ніж ті, які ви звикли бачити у пемзі чи пористому шоколаді, магма повинна бути досить густою. У ній розчиняються водяна пара, фтор, хлор, вуглекислий газ, окисли кремнію, заліза, магнію тощо. Процес утворення мінералів у земній корі за участю гарячої води та високого тиску називається „гідротермальним”, а розчин мінералів, з якого вони знову кристалізуються при поступовому охолодженні – колоїдним.

Якщо магма досить густа і пухирець з розчином не вибухнув, створюються умови для поступового охолодження та кристалізації мінералів. Щойно магма трохи охолоне, колоїдний розчин шар за шаром твердне. Спочатку на стінках порожнини відкладаються мінерали, які мають вищу температуру плавлення. В нашій жеоді це – жовто-сірий непрозорий або напівпрозорий кремній, різновид кварцу з приховано-кристалічною структурою. Потім у вигляді білої непрозорої „скоринки” відкладається халцедон, за ним кристалізується агат – напівпрозорий різновид кварцу. Агатом зараз здебільшого називають не сам мінерал, а смугастий концентричний візерунок, утворений шарами різних мінералів. Якщо температура змінювалася кілька разів, халцедон і агат утворюють кілька шарів, послідовність яких залежить від того, чия „черга” кристалізуватися за даних температурних умов.

Детальніше про цей дивовижний мінеральний агрегат читай у статті Олени Крижановської „Зоряна печера, або Природне диво – жеода” в журналі „КОЛОСОК” № 9/2012.

5. Б. Павуки. Д. Мухи.

Є багато тварин, у яких не розвинений слух, але вони дуже добре відчувають вібрації. У павукоподібних, наприклад, на тілі є велика кількість спеціальних волосків – трихоботрій, які сприймають коливання повітря чи павутини. Акустична інформація допомагає павучку вчасно захопити жертву, яка потрапила в тенета або врятуватися втечею від ворога.

Довга волосинка, часом потовщена на кінчику, кріпиться тонесенькою плівочкою на дні заглибини. Під впливом найменшого коливання повітря чи вібрацій твердої поверхні волосинки коливаються, і рецептори сприймають ці коливання. Чи можна назвати волосинки органами слуху? Можливо, вони – органи дотику? Вчені схиляються до другої гіпотези. Але так чи інакше, волосинки реагують на коливання. І рецептори слуху, і рецептори дотику належать до єдиної групи рецепторів, які називають механорецепторами.

Комахи також сприймають коливання поверхні. Більшість з них вловлює вібрації так само, як і павуки, – волосками. Радимо вам зловити муху і розглянути її під шкільним мікроскопом. Ви будете здивовані: волосками вкрито не лише все її тіло, але й крильця мухи!

Про те, чим чують тварини, чи всі органи, які сприймають акустичні коливання можна назвати вухами, чи чують тварини, у яких ми не бачимо вух, що вони чують і як читай у статті Олесі Капачинської та Валерія Малощука „Примітивні органи слуху” в журналі „КОЛОСОК” № 7/2012

6. Г. Тальк і алмаз.

Німецький мінералог Фрідріх Моос 1811 року запропонував шкалу твердості. Твердість усіх речовин визначають за десятибальною шкалою Мооса:

1 – тальк (графіт і свинець);

2 – гіпс (слюда, олово);

3 – кальцит (мідь, срібло);

4 – флюорит (цинк, залізо);

5 – апатит (скло);

6 – ортоклаз;

7 – кварц (загартована сталь);

7,5 – вольфрам;

8 – топаз;

8,5 – хром;

9 – корунд;

10 – алмаз.

Алмаз – найтвердіший та найкоштовніший кристал у природі. Приголомшливий ефект справляє різка зміна його властивостей внаслідок зміни кристалічної решітки. Алмаз ріже скло, камінь, найтвердішу сталь, дряпає або полірує до блиску будь-які тверді матеріали. Алмаз можна обробляти лише алмазом. Огранені алмази – діаманти – найдорожчі ювелірні камені різного кольору, розміру та форми. Алмаз є діелектриком (не проводить електричний струм).

Найм’якіший мінерал тальк можна легко розкришити нігтем. Але чи знаєте ви, що у виробництві паперу тальк є наповнювачем? Папір із додаванням тальку гладенький, менше розмокає. Якщо додати тальк до фарби, вона не пропускатиме воду. Грифелі м’яких кольорових олівців, що не рвуть папір, виготовлені з додаванням тальку.

Про особливості цих та інших неметалічних речовин читай у статті Віктора Мясникова „Неметали” в журналі „КОЛОСОК” № 4/2012.

7. Б. вошей.

Археологи не можуть визначити, коли люди почали носити одяг, адже він не зберігся у захороненнях. Але це може визначити інша наука – генетика.

Вивчення ДНК вошей, які відкладали яйця в одязі, доводить, що вони з’явилися приблизно 170 тис. років тому – саме тоді люди почали носити одяг.

Про довгу історію вимушеного співіснування людства і вошей читай у статті Наталії Чіпак „Зоопарк на голові, або Проблеми на нашу голову” в журналі „КОЛОСОК” № 12/2012.

8. Б. Найвищий.  Г. Найхолодніший.  Д. Тваринний і рослинний світ зосереджений лише на побережжі.

Антарктида віддалена на тисячі кілометрів від інших материків південної півкулі. Найближча відстань від крайньої точки її єдиного півострова Антарктичного до Південної Америки – понад 1 000 км. Майже вся територія материка лежить у межах Південного полярного кола. Заполярне положення Антарктиди та ізольованість від інших частин суші вплинули на формування надзвичайно суворих природно-кліматичних умов на цьому материку.

Антарктида є світовим „рекордсменом” серед інших материків за показником найнижчої температури повітря, виміряної людиною у природних умовах. 21 червня 1983 року науковці радянської наукової станції „Восток” зафіксували в Антарктиді на висоті 3 488 м над рівнем моря температуру −89,2 °С!

Антарктида може „похвалитися” не лише температурним рекордом. Холодний материк є найвищим серед інших на Землі. Середня висота поверхні континенту над рівнем моря складає понад 2 000 м, а в центральній частині досягає 4 000 метрів. 99,5 % поверхні Антарктиди вкрито материковим льодом товщиною від 1 500 м до понад 4 000 м. Льодовики Антарктиди складають приблизно 70 % світових запасів прісної води. Вони приховують майже весь континентальний рельєф. Лише 0,5 % (приблизно 40 тис. км2) площі білого континенту не вкриті льодом, переважно в Західній Антарктиді і Трансантарктичних горах. У зв’язку з цим рельєф та надра „холодної землі” мало досліджені.

 9. Б. Пальма. Г. Олива.

Рослини, які згадуються на сторінках Біблії, називають біблійними. Вивченням таких видів рослин займається наука – біблійна ботаніка. На сторінках Святого Письма фігурують назви близько 110-ти видів рослин, а згадуються вони в Біблії понад 650 разів. Біблійні рослини поділяють на такі групи:

  • · сім основних рослин Біблії; ·
  • · дерева і кущі;
  • · ароматичні; 
  • · лікарські; 
  • · біблійні квіти; 
  • · ужиткові; 
  • · тернисті;
  • · водно-болотні;
  • · пустельні рослини.

Такий поділ є досить умовним, оскільки одну й ту ж рослину можна одночасно віднести до всіх перелічених груп.

Багато рослин у Біблії мають власні назви, а тому їхня ідентифікація не складає великих труднощів. Це стосується, зокрема, семи видів рослин, що мали визначальне значення у повсякденному житті біблійних людей: оливкового дерева, смоківниці, гранату, винограду, фінікової пальми, пшениці, ячменю.

Детальніше про біблійну ботаніку читай у статті Марії Надгари та Ольги Кальмук-Шевчук  „Біблійні рослини” в журналі „КОЛОСОК” № 1/2013.

 

10. В. Гномон.

Гномон – це вертикальна жердина, що відкидає тінь на горизонтальну поверхню. „Що ж можна виміряти метровою жердиною, окрім відстані?” – здивуєтесь ви. Виявляється, що ще у VIII столітті до нашої ери єгиптяни та племена халдеїв, що населяли Вавилонію, використовували гномон для спостереження за висотою Сонця над горизонтом та визначення часу. У VI столітті до нашої ери гномони почали використовувати у Давній Греції, а згодом і у всьому Середземномор’ї.

Виготовити гномон дуже просто. Знайди стару мітлу (або швабру), вийми держак – і гномон готовий до вимірювань!

Рекомендована висота гномона 115–120 см. Відміряй 100 см та зроби позначку на ручці. Ця частина гномона буде використовуватись безпосередньо для вимірювань. Частина палиці (15–20 см), що залишилась, знадобиться для того, щоб встромити гномон у землю.Вимірювання проводь в сонячний день на відкритій місцевості із рівною поверхнею.

Про те, як за допомогою гномона визначати сторони світу, виміряти висоти об’єктів та кутову висоту Сонця над горизонтом читай у статті Олега Йонки „Сонечко, як ти високо?” в журналі „КОЛОСОК” № 1/2013.

11. Б. Вугілля

Про органічне походження вугілля ми знаємо завдяки науці про викопні рештки рослин і тварин – палеонтології (від дав.-гр. „παλαιοντολογία”). Але були й інші гіпотези щодо походження викопного вугілля. Так, у середні віки швейцарський природодослідник Теофраст Парацельс (1493–1541) переконував, що вугілля – це „каміння, змінене під дією природного вулканічного вогню”. А його співвітчизник мінералог Георгіус Агрикола (1494–1555) вважав, що вугілля – це скам’яніла нафта. Згідно з теорією про глибинне походження покладів, нафта і розплавлене вугілля піднімалися по тріщинах із земних надр і заповнювали низини. Згодом розплав застигав, утворюючи пласти вугілля. За часів динозаврів вугілля було зелене, буйне і живе…

Наш край славиться шахтарською працею. Іноді на величезній глибині шахтарі знаходять особливі глиби вугілля з відбитками давніх рослин та тварин. Про один із таких випадків читай у листі Ващенко Алевтини до журналу „КОЛОСОК” (№ 1/2013).

Детальніше про рослини, які домінували у кам’яновугільному періоді читай у статті Дарії Біди „Зелена сутність чорного вугілля” в журналі „КОЛОСОК” № 1/2013.

12. Б. З’їдають її гнізда.

Родичем серпокрильця (рос. – стрижа) є цікава пташка салангана сіра. Цей птах гніздиться на півостровах Малакка та Індокитай і на острові Калімантан. Гнізда будує в печерах. Трапляється, що печери доволі глибокі, і в них панує повна темрява. Як в такому мороці орієнтуватися? Виявляється, ці птахи „обладнані” засобами ехолокації.

Ехолокація у тварин – це випромінювання і вловлювання відбитих звукових сигналів з метою виявлення об’єкта у просторі. Салангани посилають у темряві звукові імпульси та вловлюють відбиті від оточуючих предметів та стін печери звукові хвилі. За допомогою такого механізму тварина легко орієнтуються у просторі: що швидше повертається сигнал, то ближче перешкода або об’єкт полювання. Салангани інших видів, які оселяються на відкритих місцях, таким способом орієнтації не володіють.

Салангана сіра будує гніздо з власної слини приблизно 40 днів. Саме на житло цього птаха полюють люди, помилково називаючи його „ластівчиними гніздами”. Саме гніздо не має смаку, але їх додають до супів, вони мають лікувальні властивості. Цей делікатес продається тоннами у різні країни (від 1 000 до 10 000 доларів за кілограм). У країнах Південної Азії для гурманів щороку добувають велику кількість „ластівчиних гнізд”. Справа прибуткова, хоч і важка. Втративши гніздо, пташка будує нове. Для другого гнізда слини не вистачає, і пташка змішує залишки слини з матеріалом, який знаходить. Ці гнізда також збирають мисливці і виготовляють з них желатин у вигляді стружки. Китайці називають його „зубами дракона”.

13. А. У акули.

На відміну від кісткових риб, акули не мають плавального міхура, який підсилює звуки. Полюючи, вони орієнтуються не лише на запах, а й на вібрації жертви. Звуки високих частот ці хрящові риби сприймають чутливими клітинами внутрішнього вуха, а низьких – схожими клітинами, які розміщені здебільшого вздовж бічної лінії. Акули сприймають низькі частоти (приблизно 25 тисяч коливань на секунду) на відстані до 180 м. Джерелом цих вібрацій можуть бути різкі рухи риби чи загарпуненого кита. Вони виникають при скороченні м’язів риб і людини.

Через те, що акули не мають плавального міхура, вони є найтихішими рибами в морях, адже цей орган підсилює власні звуки риб. Для хижака це пристосування надзвичайно корисне!

14. Д. Байкал.

Озеро Байкал розташоване у Центральній Азії, серед гірських масивів Південно-Східного Сибіру. З космічного корабля добре видно, що воно має форму півмісяця завдовжки понад 600 км і простягається з північного сходу на південний захід. Площа водної поверхні Байкалу становить майже 31,5 тис. км2, що приблизно дорівнює площі Данії, Бельгії чи Голландії.

Байкал – найглибше прісноводне озеро планети. Середня глибина його водних товщ коливається поблизу відмітки 740 м, а найбільша глибина, згідно з останніми дослідженнями, проведеними для складання батиметричної карти, становить 1 642 м. У цьому місці можна було би повністю „втопити” одну з найвищих вершин Чивчинських гір (Українські Карпати) – гору Рижовати (1 641 м).

Байкал містить 19 % усіх запасів прісної озерної води Землі. Загальний об’єм водних товщ становить приблизно 23 000 км3. Щоб уявити, як це багато, проведемо мислений експеримент. Визначимо кількість відер, які б довелося використати для того, щоб перелити всю воду з Байкальської озерної котловини до, наприклад, Північно-Льодовитого океану. Середній об’єм відра становить 12 літрів, а переведений у такі ж одиниці вимірювання об’єм води Байкалу – 23 000 000 000 000 000 (23 квадрильйони) літрів! Отже, щоб здійснити такий експеримент, довелося б використати майже 2 квадрильйони відер! Звичайно ніхто не буде „втілювати в життя” такий експеримент, але уявіть лише, скільки б довелося задіяти людей та витратити часу, щоб це зробити! ☺

15. Б. Алмази.

Найтвердіша природна речовина – алмаз, алотропна модифікація вуглецю. На глибинах від 100 до 200 км, в екстремальних умовах за температур більших, ніж 1 000 °С, і великого тиску звичайний графіт за тисячоріччя змінює свою модифікацію, перетворюючись у дуже тверді й міцні алмази. Під час активності вулканів вони з магмою виносяться на поверхню й стають доступними для видобутку.

  Назва походить від давньогрецького „ἀδάμας”– нездоланний. Найтвердіший і найдорожчий самоцвіт. Ограновані кристали алмазу – це діаманти. Бувають різних кольорів, але найдорожчі – безбарвні.

Алмази не лише дорогоцінні сліпучі діаманти, але й сірі, непоказні камінці, які використовуються, щоб шліфувати та різати каміння, бурити тверді гірські породи. Дрібні на непрозорі алмази використовують у техніці й як полірувальні камені.

Маленьке містечко під назвою Мирне, що в Якутії, знають далеко за межами Росії, причому цікавляться ним справжні багатії. Річ у тому, що саме тут розташований величезний алмазний кар’єр, а точніше, шахта відкритого типу з видобутку алмазів. Тут видобувають одну п’яту всіх алмазів на Землі. Кар’єр „Мир” – один з найглибших у світі. У глибину він сягає 515 м, діаметр – 1200 м, а довжина спіральної дороги – 8 км.

23 грудня 1980 року в кар’єрі „Мир” добули найбільший у Росії алмаз, який назвали „XXVI з’їзд КПРС”. Його маса понад 68 г (342,5 карата).

16. В. З азіатських тропіків.

Ще з дитинства ми пам’ятаємо: Ходить гарбуз по городу й питається свого роду: „Ой чи живі, чи здорові всі родичі гарбузові?” Cправді, огірки – культура городня. Звідки ж вони потрапили до нас? Згідно зі вченням М. І. Вавилова про центри походження культурних рослин, огірки походять з Південноазіатського центру, тобто огірки – тропічні рослини. Серед тропічних рослин багато ліан, стебло огірків теж швидкоросла ліана, що сягає завдовжки приблизно 3 м. Вздовж усього стебла рослини є пазушні вусики, якими рослина чіпляється за опору та піднімається вгору. Огірки теплолюбні, не витримують зниження температур. Оптимальна температура для їхнього росту 20 °С, за температури 10 °С їхній ріст припиняється, а за 0 °С рослина гине.

Культура огірків налічує приблизно 6 тисяч років. У деяких місцевостях Індії досі ростуть дикі огірки. На староіндійській мові назва огірка співзвучна з іменем індійського князя, потомство якого за легендою налічувало 60 тисяч дітей. Напевно, на цю аналогію надихнула велика кількість насіння в огірках.

З Південно-Східної Азії через Іран, Афганістан та Малу Азію огірок помандрував до Єгипту. Давні єгиптяни шанували цей овоч, його зображення збереглося на жертовних столах. У Греції та Римі огірки вирощували цілорічно. Слов’яни першими в Європі оцінили цей овоч та почали його вирощувати. До нас огірок потрапив у ХV ст. За Петра І існували спеціальні ділянки, де огірки вирощували разом з кавунами та динями. Однією з улюблених страв у Росії була „чорна юшка” на м’ясі, відвареному в огірковому розсолі. У ХVІІ ст. огірки вважали лі­карською рослиною.

17. В. Амазонку.

Русло Амазонки простягається зі сходу на захід більше, ніж на 6 500 км, від підніжжя Анд до Атлантичного океану. У приекваторіальних широтах ріка поділяє навпіл майже всю територію Південної Америки. Глибина Амазонки в деяких місцях сягає кількох десятків метрів, а ширина – до 40 км.

Амазонка – наймогутніша річка планети. Її береги не з’єднує жоден міст. Автомобілі переправляють з одного берегу на інший водним транспортом. І хоча людям не вдалось приборкали течію Амазонки, господарська діяльність на її берегах може негативно позначитися на екосистемі Амазонії.

Амазонка в буквальному розумінні, „керує” життям на півночі Латинської Америки. Вона впливає на клімат, рельєф, життя флори й фауни. Хоча річка протікає в одному з найбільш важкодоступних для людей регіонів планети, вздовж її русла проживає понад 7 млн. осіб.

Перше перуанське поселення, Марісоал Кастілла, розташоване усього лише декілька кілометрів нижче від злиття річок Мараньйон та Укаялі. В Перу людей, які тут живуть, називають ревереніус, що в перекладі означає „річкові мешканці”. Невід’ємною частиною їхнього життя є постійне пристосування до перепадів рівня води в Амазонці. В сезон дощів вода може підійматися до 20 метрів, при цьому площа, яку займає річка у деяких місцях, збільшується втричі! Внаслідок таких неймовірних метаморфоз, навколишні джунглі перетворюються на підводні ліси, між деревами яких плавають дельфіни, піраньї та інші підводні мешканці. Будинки ревереніус зведені на кількаметрових дерев’яних опорах і височіють над водою. Але раз на декілька років навіть це не допомагає туземцям вберегти свої помешкання від руйнівної сили води. Амазонка так часто змінює своє русло, що селище може раптово опинитися у центрі течії річки. У таких випадках людей рятує лише негайна евакуація. Ревереніус на човнах перекочовують до нового берега і знову розбудовують своє село. Дивовижно, але люди радіють, коли річка змінює русло! Це тому, що мінерали, які містяться у річковому мулі, підвищують родючість прибережних ґрунтів. На новостворених плодючих берегах Амазонки (аваре) ревереніус легко забезпечують себе усіма необхідними для життя продуктами, не витрачаючи надмірних зусиль на обробку земель.

Детальніше про це чудо природи – ріку Амазонку – читай у статті Юрія Шивали „Строптива Амазонка” у журналі  „КОЛОСОК” № 6/2012.

18. Д. аквамарин.

Аквамарин (від латинського „aqua marina” – морська вода) – коштовний прозорий камінь кольору морської хвилі. Талісман моряків та мандрівників. Рідний „брат” смарагда, але трапляється частіше. Свою назву аквамарин отримав завдяки Плінію Старшому, який про нього писав так: „Найбільше цінуються ті берили, які своїм кольором нагадують чисту зелень морських вод”.

Детальніше цей камінь надзвичайної краси читай у поясненнях до відповіді на запитання № 14 для 78 класів, а про „родичів” серед мінералів – у журналі „КОЛОСОК” № 12/2012.

19. Б. 8–10.

Дітям необхідно вживати 100 г води на 1 кг маси. Якщо твоя маса 20 кг, тобі потрібно 2 000 г води. В одній склянці 200 г води. Тобто тобі треба випити за день 10 склянок води!

Звичайна питна вода найкорисніша, вона забезпечує здоровий ріст і активний розвиток твого організму.

Довідатися про значення води для твого здоров`я, а також взнати багато цікавих фактів про воду ти можеш у  газеті „КОЛОСОЧОК” № 10/2013 „Вода і твоє здоров’я”.

20. В. Латаття біле.

Латаття біле (Nymphaea alba, інші назви: жіноче латаття, водяна лілія, водяний лопух, збаночки, листоплуг, ломич, лопатник, русальний квіт, умич білий, купава) – багаторічна водяна трав’яниста кореневищна рослина родини лататтєвих. Латаття біле вважається індикатором чистоти води: воно не росте у забруднених водоймах.

Латаття прийшло до нас із сивої давнини, овіяне легендами, оспіване в народних піснях, тому ми зобов’язані зберегти квітку-красуню для нащадків. Релікти (від лат. – залишок) – рослини чи тварини, які збереглися від минулих геологічних епох, на сьогодні є переважно рідкісними.

Квітка латаття білого – дуже чутливий барометр: вона розкривається о шостій годині ранку і закривається о вісімнадцятій. З півночі на південь час цвітіння, природно, зміщується, проте квітка завжди розкрита не менше дванадцяти годин – приблизно як і в тропіках. У хмарні дні та перед дощем квітки лілій закриваються, і по цьому можна спрогнозувати погоду. За квітами білої лілії, як називають цю водяну рослину в народі, ще Карл Лінней у XVIII столітті визначав час доби. Саме цьому шведському ботаніку належить ідея створення квіткового годинника.

Сніжно-біле латаття можна побачити в заплавах річок північно-західної частини Полтавщини, воно утворює угруповання в затоках, старицях, на болотах. В Україні трапляється ще в Поліссі і в лісостепу. У Криму його немає. На річках Удай, Коломак, Ворскла латаття біле зникає, не витримуючи „конкуренції” з боку водяного різака алоєвидного, що часто утворює непрохідні колючі зарості. До того ж, королеву водойм нерідко зривають люди, які приходять купатися, а потім викидають: зірвані, ці квіти швидко в’януть. А мешканці деяких районів Полтавської області квітки латаття білого навіть пропонують приїжджим відпочивальникам по кілька гривень за штуку…

Латаття біле занесене до регіонального списку рідкісних видів рослин Полтавщини – своєрідної Червоної книги області, і до Зеленої книги України, бо це реліктовий рідкісний європейський вид.

Про те, як визначати час за квітами читай у газеті „КОЛОСОЧОК” № 19/2012 „Квітковий годинник”.

21. В. 24 травня.

Від самого початку свого становлення людство використовувало дарунки зеленого царства: харчувалося корінням та плодами рослин, споруджувало будівлі, добувало вогонь, одягалось і лікувало всілякі хвороби.

Сотні тисяч років тому, коли кількість людей на Землі була обмеженою, їхній розумовий і технічний потенціал дуже слабким, а могутність Природи незрівнянно більшою у порівнянні з людською, природне середовище практично не відчувало на собі тиску людства, воно легко самоочищалося і самовідновлювалося. Але минули тисячоліття, людське населення почало зростати такими темпами, досягло такої адаптації й поширення на планеті, яких не знала жодна інша популяція. Людська діяльність з часом перетворилась в могутню силу, здатну впливати на природу не лише в межах окремих районів й континентів, але й на планеті в цілому. Це призвело до виникнення глобальних екологічних кризових ситуацій.

З вини людини щорічно на планеті зникає 1 % тропічних лісів, щотижня – один вид рослин. Учені прогнозують, що якщо так триватиме й далі, то до 2100-го року на Землі вимре третина видів флори і фауни. Щоб привернути увагу до цих проблем, у світі традиційно 24 травня відзначають Міжнародний день захисту цінного скарбу природи – рослин.

22. А. Дніпро. 

„Було видно, було чути, як реве ревучий…” – слова з „Заповіту” українського Кобзаря Т. Г. Шевченка дуже гарно описують могутню українську річку Дніпро. Ця третя за довжиною й площею басейну річка Європи (після Волги й Дунаю) має найдовше русло в межах України. Довжина Дніпра декілька десятиліть тому становила 2 285 км. Під час побудови каскаду водосховищ в багатьох місцях штучно випрямили фарватер, і тепер довжина річки становить 2 201 км, а в межах України – 981 км. Приток у Дніпра порівняно мало. Їхній розподіл за течією річки дуже нерівномірний: найбільше приток зосереджено на ділянці від витоку до Києва; нижче столиці й до гирла їх майже немає. У басейні Дніпра протікає 15 380 малих річок або ж близько 25 % від їхньої загальної кількості в Україні. Сумарна довжина приток складає 67 156 км. Якщо б усі вони потрапили в одне русло, то ця уявна річка була б майже на 30 000 км довшою, ніж екватор. Дніпро – дуже важлива річка для українського народу, і це стосується не лише торгово-економічного чи промислового використання. Ця річка творила історію України з часів княжої доби і творить її дотепер. Найдавніші письмові відомості про Дніпро залишив грецький історик і географ Геродот у четвертій книзі своєї історії – „Мельпомена”. Перші вітчизняні відомості про Дніпро містяться в літописах Київської Русі „Повість минулих літ” й у великому поетичному творі „Слово о полку Ігоревім”. Історія України-Русі тісно пов’язана з Дніпром. Його басейн є центральним місцем етногенезу українців, оскільки в дельті Дніпра на території Причорномор’я виникла одна з найдавніших у світі культур – трипільська. Вона дала початок цивілізаційного розвитку людини на території сучасної України.

23. А. Любка дволиста.  В. Зозулині черевички.

В усіх природних зонах України, лісах, степах, в Криму та в Карпатах, поблизу великих міст та у найвіддаленіших куточках заповідників зростає 66 видів орхідей. Орхідеї – єдина родина, всі види якої занесені до Червоної книги України.

До найгарніших квітів наших лісів належить любка дволиста (Platanthera bifolia) з родини Орхідних. В Україні популяція цієї рослини значно зменшилась, бо люди її нещадно зривають, красиву, до того ж – лікарську. Отож, любка дволиста занесена до Червоної книги України.

Можливо, ви бачили її у природі і навіть рвали для букетів (чого не варто було робити!). Адже любку називають нічною красунею за незрівнянний, пряний аромат, який вона розповсюджує лише ввечері або вночі.

Зозулині черевички справжні (Cypripedium calceolus L.) – це одна з найвідоміших та поширених орхідей Північної півкулі.

Якщо пощастить, зозулині черевички справжні можна знайти будь-де: в Українських Карпатах, у Передкарпатті, в Розточчі, Опіллі, на Поліссі, у лісостепу, гірському Криму. Вид поширений на Скандинавському півострові, у Центральній, Атлантичній та Східній Європі, на Уралі, у Південному Сибіру, на півдні Далекого Сходу, в Монголії, Китаї, Японії.

Красиву незвичну квітку активно зривають на букети. Чисельність їх з кожним роком зменшується в усьому світі. Першими забили на сполох швейцарці. Ще 1878 року вони занесли Зозулині черевички до переліку рослин, що охороняються державою. І це перший представник родини Орхідних, взятий під охорону. Зараз зозулині черевички справжні охороняють в усіх країнах Європи. В Червону книгу України вид занесений у 1980 році.

Рослина рідкісна і потребує ретельної охорони, але ж нею можна милуватися! Зозулині черевички заслуговують не лише на збереження у природних умовах, а й на використання у культурі. Їх можна вирощувати у садках, так само як підсніжники, конвалії, едельвейси та інші дуже рідкісні та вразливі рослини. Зозулині черевички вирощують у Центральному ботанічному саду Національної академії наук України (НАН) в Києві. Штучно вирощені рідкісні види згодом можна висаджувати назад у природу, відновлюючи їхню чисельність.

Дуже прикро, що на всіх ботанічних картах зазначено місця зростання зозулиних черевичків поблизу великих міст, наприклад, під Києвом і навіть в лісах у межах столиці.

Ще кілька років тому ці орхідеї росли поблизу людей. Але сьогодні цей вид в околицях Києва відмічений як зникаючий. У жодному місці колишніх ботанічних спостережень поблизу столиці зозулині черевички в природі неможливо знайти. Співробітники Національного природного парку „Голосіївський”, що розташований у межах Києва, занепокоєні зникненням цього виду з території парку і працюють над тим, щоб повернути зозулині черевички в природу.

Що ж буде із зозулиними черевичками далі? Що чекає на північну орхідею у недалекому майбутньому? Чи збережуться ці рідкісної краси „черевички” в лісі, чи зникнуть, розчиняться без сліду, так, як зникло святкове вбрання Попелюшки після дванадцятої години ночі? Але ж чарівні черевички залишилися…

Лише від нас залежить, яким буде кінець казки для живих, не кришталевих, але дуже гарних квіткових „черевичків”, що не одне тисячоліття надихають вчених та поетів на створення легенд та казок про нашу скромну „попелюшку серед орхідей”.

24. В. Комара-дзвінця.

Комар-дзвінець, або хірономіда (Chironomidae), належить до родини комара-дзвінця ряду двокрилих. Таку назву він отримав через характерний звук, який утворюється від того, що комар здійснює крилами до 1 000 коливань на секунду. Личинки комара-дзвінця („мотиль”) – черв’яки червоного кольору з чорною головою та роздвоєним на кінці хвостом. Їхнє червоне забарвлення зумовлене високим вмістом гемоглобіну. Живе комар у природному мулі на глибині до 300 метрів і харчується детритом.

Мотиль використовують як приманку на риболовлі, ним годують акваріумних рибок. Але найважливіше те, що він відновлює лікувальні властивості мулу. Поблизу Бердянська багато лиманів, у яких розмножується комар-дзвінець, і тому цих комарів тут сила-силенна. Це не подобається людям, бо комарі збираються у хмари і літають на узбережжі, а вночі летять на світло ліхтарів і домівок. Але боятися їх не треба. Комарі-дзвінці не можуть завдати людині шкоди, бо в них недорозвинені ротові органи. Вони не кусаються!

Комар-дзвінець відіграє дуже важливу роль в екосистемі, його охороняють, а виловлювання мотиля переслідується законом. Однак люди знищують його, зменшуючи популяцію цієї цінної комахи, лише тому, що він їм заважає. Якби ж вони розуміли, що у місцях, де живе комар, рівень екологічного забруднення низький або навіть відсутній, то раділи б такому сусідству. Адже комаха є своєрідним індикатором екологічної ситуації у водоймі.

25. Г. Про джмеля.

У перші теплі весняні дні зацвітає мати-й-мачуха. Підійдеш до неї й одразу помітиш: в кошичках квіток ворушиться товстенький, густо вкритий оксамитовими волосинками і перетягнутий впоперек черевця кольоровою смужкою джміль. На голові добре помітні вусики, пара складних і троє простих очей. Щелепами джміль не тільки живиться, але й будує гніздо, риє ґрунт. На середніх і задніх кінцівках є апарат для збирання пилку – „щіточки” і „кошички”. „Щіточками” джміль зішкрібає пилок, що приліпився до волосків, а в „кошичках” переносить взяток до гнізда. На черевці джмеля є жало для захисту і нападу.

Рослини з глибокими віночками квіток можуть запилити лише джмелі, бо в них найдовші серед усіх комах хоботки. Без джмелів зникло б чимало видів фруктових дерев, більшість овочевих культур, конюшина і люцерна, які є кормовими травами для свійських тварин.

Докладніше прочитати про життя джмелів ти можеш у газеті „КОЛОСОЧОК” № 11/2013 „Пухнастий джмелик”.

26. А. Кара-Даг.

У перекладі з кримськотатарської мови Кара-Даг (Qara dağ) означає „Чорна гора”. Таку назву гірський масив отримав не через те, що складається з вулканічних порід чорного кольору. Місцеві мешканці здавна вважали, що у залишках вулкану мешкає нечиста сила. Звідси й назви різноманітних скельних утворень Кара-Дагу. Справжньою візиткою Кримського півострова є арка Чортова Паща (Шайтан-Капу) або скеля Золоті Ворота.

Окрім Шайтан-Капу, демонічно містифіковані назви мають ще кілька орографічних об’єктів, скелі Чортовий Палець і Чортовий Камінь. Легенда розповідає, що в давнину з Чортового Пальця скидали у море зрадливих жінок султана, щоб вони потрапили у пекло.

Не зважаючи на химерні легенди, Кара-Даг – надзвичайно красиве і привітне місце. Саме його облюбували унікальні види тварин і рослин. Деякі з них занесені до „Червоної книги України”: cеред комах це богомол, емпуз смугастий, аскалаф строкатий, бджола-тесляр; серед метеликів – бражник кроатський і карликовий, шовкопряд Балліона, совка Трейчке; серед ракоподібних – краб трав’яний, кам’яний, мармуровий та волохатий; серед риб – морський коник чорноморський, арноглос, губань зелений, горбиль світлий; серед плазунів – полоз жовточеревий та леопардовий; серед птахів – реготун чорноголовий, стерв’ятник, кроншнеп великий, дрохва, баклан довгоносий і малий, каравайка, гриф чорний; серед ссавців – тушканчик великий, широковух європейський, нічниця триколірна, нетопир середземноморський, підковоніс великий та ін.

Детальніше про горно-вулканічний масив Кара-Даг та інші українські чудеса природи читай у статті Юрія Шивали „Український вулкан Кара-Даг” в журналі „КОЛОСОК” № 9/2012.

27. А. Білуга. В. Севрюга. Д. Осетер.

Найбільшою у родині осетрових є білуга. Її довжина сягає 4-х метрів, середня маса – 60–80 кг, а живе вона до 100 років. Живиться, як і будь-який хижак, тваринною їжею: оселедцем, тюлькою, бичком. Ікра білуги крупніша, ніж в інших осетрових. У природі часто трапляються гібриди білуги, стерляді і севрюги, їх можна вивести і штучним шляхом. Бестер – гібрид білуги і стерляді. Зараз він мешкає і в морі, і в деяких водосховищах. В останні роки кількість білуги зменшується внаслідок порушення умов нересту, викликаного будівництвом гідроспоруд на ріках Приазов’я, а також забрудненням річок стічними водами підприємств.

Старожили розповідають, що в 70-х роках минулого століття на косі Бірючий острів рибалки виловили білугу довжиною приблизно 8 м та масою майже 100 кг. За оцінкам її вік був понад 100 років. Цікаво, що всередині неї виявилось 7 відер чорної ікри!

Осетер – друга за величиною риба Азовського моря завдовжки до 2 метрів і масою від 7 до 55 кг. Але трапляються риби масою понад 100 кг. Осетер починає розмножуватися в десятирічному віці. У березні-квітні риба йде на нерест у Дон і Кубань. Самка відкладає до мільйона ікринок, з них вилуплюються мальки, які через 5–10 днів пливуть до моря. Під час нересту риба не живиться.

Цікаво, що на деяких монетах, знайдених археологами в курганах Приазов’я і Причорномор’я, поряд з гордими профілями римських імператорів і скіфських царів, зображена голова азовського осетра. Його шанували за смакові якості, приписували чудодійні властивості. Цю рибу в Давньому Римі називали „мозком Юпітера”.

Севрюга – найменша риба з родини осетрових (5–10 кг, іноді – 15 кг). Відкладає від 85 до 470 тисяч ікринок на швидких піщаних і кам’янистих перекатах. Ікринки розсіюються на дні, прикріпляються до гальки, коріння рослин, твердого ґрунту. Дуже багато ікри севрюги з’їдають інші види риб.

З давніх-давен більше половини вилову азовських рибаків складали риби родини осетрових: білуга, севрюга, осетер. Промисловий вилов азовської риби почався в другій половині XVIII століття, проте, якщо вірити Геродоту, скіфські племена ще 2500 років тому ловили і везли на продаж осетрину. З її жиру виготовляли цілющу мазь, а з нутрощів варили прозорий і стійкий клей.

Детальніше про риб Азовського моря читай у статті Ігора Пирогова „Азовське море: фауна і флора” в журналі „КОЛОСОК” № 6/2012.

28. Д.

Цей попереджувальний знак установлюється поза населеними пунктами на відстані150–300м, у населених пунктах – на відстані 50–100 м до початку ділянки дороги, на якій можлива поява диких тварин.

Транспортно-дорожний комплекс – одне з найпотужніших джерел забруднення навколишнього середовища. Крім того, транспорт – основне джерело шуму у містах, а також джерело теплового забруднення.

Гази, які виділяються внаслідок спалювання палива у двигунах внутрішнього згорання, містять більше 200 найменувань шкідливих речовин, у тому числі канцерогени. Нафтопродукти, залишки від стертих шин та гальмівних колодок, сипкі і пилові вантажі, хлориди, які використовують для посипання доріг взимку, забруднюють придорожні смуги та водні об’єкти. У наш час автотранспорт є основним джерелом забруднення повітря у великих містах.

А ще під колесами автомобілів масово гинуть тварини. Наприклад, тисячі їжаків щорічно гинуть під колесами автомобілів. Засліплений автомобільними фарами, їжак поводить себе так, як завжди у випадку небезпеки: завмирає і звертається в клубок. Тільки хороша реакція водія може його врятувати.

А кожної весни набуває актуальності проблема винищення земноводних на дорогах. З настанням теплих днів починається перша хвиля, як правило, найчисельніша, міграційних процесів у земноводних.

Тварини гуртами пересуваються зі своїх зимових схованок на природне місце розмноження. Величезну загрозу для чисельності земноводних популяцій тварин створюють водії, котрі щовесни на шалених швидкостях передавлюють тисячі рідкісних земноводних. Ця проблема найбільше стосується сільських доріг, які проходять між лісом та полем, де розміщені водойми. Таким чином, масово знищуються саме червонокнижні їх види: жаба прудка, карпатська саламандра тощо. Ця проблема є світовою. За кордоном для того, щоб земноводні не гинули під колесами автомобілів, влаштовують переходи, паркани, попереджувальні знаки.

29. В. Лелека чорний.

Лелека чорний є одним із найзагадковіших і найменш вивчених птахів фауни України. Для гніздування птах обирає глухі закутки старих лісів, сусідства з людиною уникає, а при зустрічі намагається якнайшвидше втекти. Загадковості сприяє і невисока чисельність популяції, через що вид занесений до Червоної книги України зі статусом „вразливий”.

Детальніше про лелеку чорного читай  в статті Андрія Бокотея та Наталії Дзюбенко „Лісовий схимник”у  журналі „КОЛОСОК” № 12/2011.

 30. Б. Тирлич жовтий.

Лікарські рослини Українських Карпат – це перлини рослинного світу, окраса нашого неповторного ландшафту, джерела, що зачаїли у собі безліч нерозгаданих наукою таємниць, наше національне багатство. За ресурсами лікарських рослин Україна посідає одне з перших місць у світі завдяки багатству та різноманіттю флори. Промислова заготівля рослинної сировини в Україні здійснюється понад 250 років. Багаторічна заготівля без урахування правил збору призвела до того, що запаси дикорослих лікарських рослин значно зменшилися. Понад 250 видів лікарських рослин занесено до Червоної книги України. Тирличі – серед них.

 Тирлич жовтий (Gentiana lutea L.) – це реліктовий вид. В Україні трапляється тільки в Українських Карпатах на висоті 1 650–1 920 м вище від рівня моря. У народній медицині рослину використовують для загального зміцнення організму, при захворюваннях печінки та жовчного міхура, артритах, недокрів’ї, дизентерії, запущених гнійних ранах, як засіб, що сприяє довголіттю. На Гуцульщині місцеве населення називає тирлич жовтий та тирлич крапчастий „джинжурою”, „свічарником”, „гусівником” і здавна використовує при лікуванні різних захворювань. Про цілющі властивості „джинжури” народ складав пісні та легенди, наділяючи її магічною силою.

Природні запаси тирличів виснажені внаслідок систематичного багатовікового їх збирання як лікарської сировини. Але це не єдина причина зникнення тирличів у природі. Їх масово винищують туристи, зриваючи для букетів гарненькі квіти. Мала кількість та складна біологія розмноження і розвитку тирличів роблять неможливим достатнє відновлення їх природним шляхом. Зберегти та відновити запаси тирличу жовтого у природі можна внаслідок ре інтродукції після введення його в культуру. Це забезпечило би збереження генофонду виду та всебічне вивчення його пристосувальних можливостей за нових умов існування. За комплексним оцінюванням успішності інтродукції тирлич жовтий є перспективним для вирощування в культурі. Щоправда, для культивування тирличів є перешкоди: складна система розмноження, підвищена вимогливість до ґрунтів. Більшість видів є мікоризними, що утруднює їхнє розмноження у культурі. Загалом це складне, комплексне завдання у вирішенні якого значна роль відведена ботанічним садам.