Олена Крижановська. Собаки на сіні, або місце зустрічі змінити не можна

Смугу завширшки приблизно триста метрів від мого дому до приміського лісу займає горіховий сад і територія Інституту ботаніки. На жаль, половину саду „відкусило” будівництво. А за парканом, на території інституту, поряд із ялинами і смереками (Рісеа abies) та липою широколистою (Tilia platyphyllos), схожою на гігантського мутанта звичайної липи, ще ростуть південні гості – платани кленолисті (Platanus acerifolia). Їх легко впізнати: зі стовбурів лущиться кора, а на гілках дозрівають пухнасті кульки. Росте тут і прадавній азіатський гість – гінкго дволопатеве (Ginkgo biloba), сучасник динозаврів. Поряд ще один релікт – метасеквойя (Metasequoia) та гість зі Північної Америки – оцтове дерево, сумах оленерогий або пухнастий (Rhus typhina), з темно-червоними китицями.

Тут навіть ялини особливі, оповиті ліанами дівочого винограду та хмелю. Восени після перших холодних ночей виноград червоніє, і на ялинках горять гірлянди, наче вже Новий рік.

В Інституті ботаніки багато дослідних ділянок, на вигляд – звичайні городи. Найближчу до лісу відкриту ділянку займає склад сіна. З великих круглих в’язанок складено кілька справжніх мурів, схожих на снігові фортеці. Хто вперше бачить такий великий запас сіна, думає, що це їжа для тварин. Так, насправді, це їжа. Але… для грибів!

У піддослідному господарстві інституту вирощують печериці та гливи, яким потрібен поживний субстрат. Сіно подрібнюють, розмочують окропом, щоб швидше перепріло, підсушують та віддають грибам, які живляться целюлозою та лігніном. За рік солом’яна фортеця зменшується, сіріє й чорніє від снігу та дощів, а на початку осені її знову зводять зі свіжих золотавих в’язанок.

Узимку ця дивна споруда стає унікальним місцем перетину шляхів багатьох приміських тварин.

Сіно приваблює дворових собак, які самі себе „призначили” охоронцями території інституту та сусіднього будівництва – містечка „Казка”. У морози собаки туляться до теплої скирти, а найкмітливіші викопують розкішні лігва та ніжаться в „Солом’яному палаці”, поки інші мерзнуть, як цуцики. Але не забувають нести варту. Хтось обов’язково вилазить нагору і дивиться з висоти м’яких мурів, чи не йде бува хтось захопити таке прекрасне місце. Здавалося б, вартові мають ганяти всіх, хто тільки поткнеться до „Сіна”. Але наші собаки на ботанічному сіні поводяться зовсім не так, як собаки на сіні з приказки. Чотириногі власники „палацу” охоче діляться своїм багатством і не женуть ані людей, ані інших тварин.

Сліди собак

Сліди собак

Фортеця не лише гріє, але й годує. Де є сіно, там є миші, а в нашому палаці-фортеці живуть ще й вгодовані пацюки! Отже, мисливці на мишей також крутяться неподалік. Це дворові кішки, лісові ласки, куниці, а найбільше – лисиці та сови, які полюють тут зимовими ночами.

Сліди сови

Сліди сови

У голодну пору до сіна прибігають зайці. Солома малопоживна, але її так багато… Який довговухий встоїть, щоб не спробувати! Найбільш нахабні зайці влітку вже вивчили цей шлях, об’їдаючи капусту на „ботанічних” городах. Деякі навіть не тікають, коли приходять працівники інституту. Припаде зайчисько до землі та сподівається пересидіти тих, хто відволікає його світлість від трапези. Тільки вже якщо здіймуть галас, почнуть лаятися та кликати собак, без поспіху пострибає до лісу.

Сліди зайця

Сліди зайця

Деяких гостей „Солом’яного палацу” я навіть не бачила, але взимку за слідами можу докладно уявити їхні шляхи та дії. Ось які новини життя на „Сіні” можна прочитати на свіжому сніжку…

*****

Сніг блищить на сонці, вкриває солом’яні мури тонкою, але не суцільною ковдрою. Подекуди з країв вибиваються круглі в’язанки. Вся ділянка навколо сіна прошита заячими слідами. Гасало тут принаймні двоє одночасно. Мабуть, заєць та зайчиха, бо сліди одного більші. Можна впевнено сказати: ані лисиця, ані собаки за ними не гналися. Сліди собак крутяться навколо заячих, але не йдуть поруч хоча б десяток метрів. Так, наші собаки на „Сіні” не полюють. Їх підгодовують люди.

Нагорі на варті сидить Лисичка. Руда собачка з пухнастим хвостом з білою китицею справді схожа на лисицю, тільки більша, довгонога і така ж обережна.

Лисичка з’явилася восени. Спершу ігнорувала будь-яку їжу від людей, ще й інших собак вмовляла не їсти. Дивилася з жахом, щось їм пояснювала рухами та умовними сигналами. Мабуть, боялася отруїтися, бо мала досвід спілкування з недобрими людьми. Лисичка поводила себе, наче дика полохлива тварина. Чим харчувалася невідомо, але зайців або мишей не ловила і кішок не ганяла. Завжди в стороні, щось шукає, ховається серед кущів.

Та потім на території інституту з’явився новачок – Чорний. Гарний великий пес, схожий на чорну вівчарку з легкими золотими підпалинами на грудях та на лапах. Він і очолив нову зграю, яка взимку володіла „Сіном”.

Ми відразу зрозуміли, що Лисичка закохалася з першого погляду. Якось на вечірній прогулянці я ходила від лісу до нашого дому в супроводі кількох дворових собак. Лисичка невпевнено слідувала в декількох метрах позаду, тримаючись подалі від усіх, а ми сподівалися якось її підгодувати. Аж ось з лісу вийшов Чорний. Красень!!! Ніхто не міг повірити, що цей породистий інтелігентний пес – нічий, адже він був у нашийнику. Але згодом ми впевнилися, що Чорний гуляє сам по собі, мабуть, вже не перший рік.

На полохливу Лисичку високий брюнет справив неабияке враження. Руда собачка почала стрибати, качатися на галявині, виписувати в повітрі складні піруети. Де й поділася її полохливість! Такою Лисичку ще ніхто не бачив. Чорний її помітив, лишився при інституті, і відтоді ця парочка не розлучалася.

На відміну від вовків, собаки не є моногамними, їхні сімейні пари тимчасові. Але Чорного не цікавили жодні інші чотириногі дами, і за Лисичку він бився з усіма конкурентами, які насмілювалися наблизитися до їхнього палацу. Коли я підгодовувала Чорного смачненьким та чухала йому голову, він щоразу озирався на руду подружку: „Можна? Я на хвилинку!” – і, звільнившись, одразу біг до неї.

Напевне, Лисичка непокоїлася, чим люди годують коханого, щоб бува не отруїли, тому й сама сміливіше підходила, почала їсти м’ясні каші та гуляти у гурті. До їхньої зграї входили ще Сірий – грайливий та галасливий дворовий пес середнього розміру, та Тінь – гостровухе, гостроморде створіння, яке можна було побачити тільки бічним зором, так тихо та непомітно воно пересувалося. Несподівано Лисичка стала господинею зграї, сама обирала безпечні шляхи та місця і перевіряла, чи можна їсти те, що дають люди.

Але Сірий її не слухав. Довірливий та веселий, він одразу з’їдав все, що дадуть, без жодної експертизи. Часто бігав сам із людьми та гавкав на всі колеса, мабуть, мав причину. Не одразу помітно, що задня лапа в Сірого колись була зламана та зрослася криво. Він так гасає, легко обганяючи машини та велосипеди, що менш за все нагадує інваліда. Жива реклама користі постійних тренувань!

Ще до зими Лисичка мало не втратила коханого. Недарма руденька боялася „добрих” людей: Чорний потрапив у пастку і мало не загинув. Ми чотири доби скрізь шукали його, та Лисичка – геній маскування – не виказувала місце. Хоч як за нею стежили, і Сірого пускали по сліду – нічого! Та потім сама привела мене до схованки в саду. Мабуть, зрозуміла, що справи кепські і пересидіти подалі від людей не вдасться. Разом із співробітницею інституту ми звільнили красунчика з капкана, який його мало не задушив, не даючи їсти, пити та вільно дихати. Чорний віджив, швидко набрався сил, а я відчувала відповідальність за цю дивну пару і в морозні дні виходила їх підгодовувати.

Уявіть, Лисичка на варті, дивиться згори, впізнає мене та обережно спускається. На сусідньому мурі нашорошила вуха Тінь. Теж вартує. Зі свого лігва „на другому поверсі” з радісним гавканням вискочив Сірий, почав стрибати довкола, вимагаючи їжу. Я поставила йому миску з кашею. З ямки під скиртою неквапливо виходить Чорний. З гідністю схиляє голову, просить почухати лоба. Дуже це любить, але мало кому довіряє.

Зазвичай нічийні собаки товаришують з людьми, сподіваючись знайти господаря. А якщо дати смачненьке, бігатимуть слідом. Сірий так і робив, здихатися його було неможливо. Але Чорний та Лисичка поводилися як вільні лісові тварини. Якщо я жестами показувала Чорному: „Залишайся тут, прогулянка скінчилася”, – він спокійно давав почухати лоба, розвертався та йшов собі геть. Не собака, а суцільне диво: в нього навіть серце стукає чомусь з правого боку, я багато разів перевіряла – справді, праворуч! І, наче кінь-іноходець, Чорний ступає одночасно двома лівими та двома правими лапами. Смішно розгойдується на ходу, як дуже стрункий ведмідь.

Поки наш красунчик їсть кашу з м’ясом, лишаючи третину для Лисички, я дивлюся, що нового відбулося за ніч на „Сіні”.

Окрім слідів зайців, поблизу стіни соломи бачу два ряди дрібних крапочок, розділених пунктирною лінією. Тут виходила з нірки на прогулянку мишка. А ось інший ряд подвійних маленьких слідів-цяток: дві, дві, дві – дуже симетрично. Це ласка. Слід нізвідки з’являється та невідомо куди зникає. Майже всі мисливські маршрути ласки взимку йдуть під землею. Ось тут найменший хижак вискочив з мишачої нори і знов пірнув у сніг.

Сліди ласки

Сліди ласки

Сліди задніх ніг схожі на малесенькі людські долоні і стоять попереду, передні – менші. Дуже схоже на сліди білки. Але смужка, яку залишає довгий голий хвіст виказує пацюка. Щур виходив із сіна, роздивився на просторі та знову повернувся в тепло. В сіні лишилася кругла нірка. Сліди домашньої кішки на снігу видаються екзотичними: рівненькі, з чотирма гладенькими пальчиками. Кішка тут чатувала на мишей, щур для неї завелика здобич. Лапи куницевих лишають відбиток з п’ятьма пальцями, котячі та собачі сліди – чотирипалі.

Сліди пацюка

Сліди білки та пацюка

Сліди кішки

Сліди кішки

Сліди куниці

Сліди куниці

А ось це справді цікаво: слід нагору, на сіно, схожий на собачий, але менший, ніж у всіх собак у зграї. Щоб перевірити своє припущення, довелося пройти далеко і добре роздивитися слід на рівному місці.

Без сумніву, тут ходила лисиця. Не наша руда подружка Чорного, а звичайна лисичка-сестричка з лісу. Окремий слід чи кілька слідів лисиці важко відрізнити від собачих, коли нема чіткого відбитку лапи (і досвіду у спостерігача). Але там, де сліди йдуть рівно кілька десятків метрів, сумнівів бути не може. В диких собачих (лисиці, вовка, песця), звиклих до довгих переходів по своїх мисливських угіддях, сліди передніх лап точно потрапляють у сліди задніх. Тварина залишає рівненький ланцюжок слідів, розташованих вздовж однієї лінії. Наче йшла манекенниця. Жодний тренований собака, який теж багато бігає, на таке не здатний.

Сліди лисиці

Сліди лисиці

У зграї вовки теж йдуть слід у слід за вожаком, і ланцюжок слідів лише один, але дуже глибокий. Мисливець може розгледіти, що це накладені один на одного сліди різного розміру. Отже, вночі до „Сіна” приходила руда гостя. Звісно, полювала на мишей. Потім вилізла нагору. Навіщо?

Лисиці люблять скирти сіна не лише через мишей, руді хитрунки знають, що це прекрасне місце для денного сну. Згори зручно спостерігати, що діється довкола, і здалеку видно будь-яку небезпеку. А якщо поблизу полюють сови, на всіх високих місцях вони влаштовують собі обідні столи. В нашому дворі вночі постійно чути крики сірої сови (Strix aluco). Сови теж полюють на сіні, і на „мурах” багато залишків їхньої здобичі. Сова не їсть свою здобич на льоту, а несе у безпечне місце і викидає нутрощі. Ось лисички і видираються нагору, перевіряючи совині їдальні. Якби не панування собак на „Сіні”, гостя, мабуть, лишалася б спати у фортеці вдень, а вночі знову виходила на полювання.

А якщо навіть зараз там причаїлася лисиця? Знаючи дивний характер нашої Лисички, вона б точно не виказала тезку. Може, й не проганяє диких родичок?

Від наших собак на „Сіні” можна чекати чого завгодно!

12

Завантажити статтю 

This entry was posted in 2017, 6, Журнал, Людина і екологія, На межі міста і лісу, Олена Крижановська, Статті. Bookmark the permalink.