Олена Крижановська. Закоханий у Пенелопу, або Сила мистецтва

1Учені, що досліджують поведінку тварин.

Мій кіт не лише впізнає себе та свого друга собаку, знятих на відео, а й має власні телевізійні вподобання, аж ніяк не пов’язані зі світом природи. Пташок, кішок та мишок на екрані він не помічає (або ніяк не виказує свого зацікавлення). Зате йому подобаються веселі пригодницькі фільми з бійками та переслідуваннями, детективи, а також добрі фантастичні казки і мультики. Кіт добре відчуває ритм, у якому рухаються кольорові плями на екрані, звертає увагу на знайому музику… але варто лише з’явитися рекламі, не менш яскравій та рухливій, – кіт невдоволено відвертається чи засинає.

Судячи з того, що диких качок легко ввести в оману гумовою чи дерев’яною підсадною качкою, до якої вони підлітають, пернаті теж не байдужі до витворів людського мистецтва. А для дрібних крилатих злодюжок-горобців, які загрожують знищити врожай, нема потреби майструвати людиноподібне опудало. Найкраще їх відлякує вирізаний із фанери темний силует хижого птаха. Інстинкти голосно кричать триматися подалі від такого саду чи городу, тому врожай буде в безпеці. Як бачимо, птахів дуже вражає скульптура.

А що ми знаємо про уподобання комах, окрім того, що штучне світло наших ліхтарів і ламп вабить їх аж до смерті? Більшість комах тісно пов’язані з прекрасними квітами. Та чи є їм діло до краси форм та кольорів, чи їх приваблюють лише аромат та смак квіткового пилку?

Комахи бачать кольори інакше, ніж людина, – в ультрафіолетовому діапазоні спектра. Тому непоказні сіро-коричневі для нас плями сяють для комах яскраво, наче неонові вивіски. Але чи розрізняють комахи форму, чи їх вабить лише яскрава пляма?

Деякі рослини – успішні імітатори певного виду комах, для яких форма має велике значення. Багато орхідей з роду Офрис, які ростуть на півдні Україні та в Криму, добре навчилися обманювати комах. Хитрунки-орхідеї, не маючи солодкого нектару, заради перехресного опилення своїх квітів приваблюють самців-комах схожістю до самки (форму самочки певного виду має губа орхідеї).

Офрис бджолоносна (Оphrys apifera) спеціалізується винятково на бджолах. Ілюзія повна: пухнасте смугасте черевце, схожий колір, розмір, форма… Можна назвати це шахрайством, а можна – мистецтвом. Образ „ідеальної самки” доповнюють летючі феромони, ідентичні для певного виду комах. Різні види офрисів мають вигляд мухи, павучка, ґедзя, звідси й назви: офрис комахоносна, ґедзеносна та інші. У перекладі з давньогрецької Оphrys означає „брова”. Можливо, тому, що вчений, який відкрив цей вид орхідей і зрозумів, що це не комаха, а квітка, зі здивуванням підняв брови? :))

Зі мною сталася цікава історія, у якій теж перетнулися світи природи та мистецтва. Мова піде про живопис.

*****

Колись я бачила передачу про те, як зі старих вінілових платівок можна зробити вазони для квітів. Треба розігріти платівку, зігнути краї та розмалювати. Я мала платівки, але берегла їх: звучать вони часто-густо більш якісно, ніж той самий запис в Інтернеті після сучасного оцифрування. Та й сентиментальні почуття заважали знищити раритетну річ. Але були серед них і справді непотрібні: подвійні, дуже подряпані, з такими записами, які не мала наміру зберігати. Отже, я заходилася розмальовувати платівки. Зігнуті краї ставали рамкою, а плаский центр – картиною.

03

Виготовивши зо два десятки великих та малих „картин”, я вирішила зробити не лише гарний, а ще й корисний предмет: вазочку для цукерок чи інших дрібничок. Зігнула велику платівку та розмалювала краї. Вийшла майже трикутна „глибока тарілка” з чорним дном. Але ж чорне тло – це так нудно! Мені захотілося намалювати на пласкому широкому дні метелика. І тоді почалися дива…

02

Я дуже рідко малюю з натури. Фантазії на метелика мені б вистачило, але чогось заманулося обрати справжнього метелика з атласу, ілюстрованого фотографіями. Я обрала світлу неяскраву „модель” із численними коричневими плямами на крильцях. Мені сподобалися м’які переливи кольору від рожевого до блакитного і назва – перламутрівка. Щоправда в наших лісах розповсюджена інша Пенелопа з родини Німфалід.

Метелик вийшов великий, значно більший, ніж справжній, кольори та плями я не відтворювала з фотографічною точністю – дала волю фантазії. Але ніжні пастельні тони крилець Пенелопи мені дуже сподобалися. Якби вигадувала кольори, то неодмінно зобразила б щось значно яскравіше. Але цього разу метою був природний „портрет”.

Залишилося виставити розмальовану „тарілку” на балкон. Теп­лого літнього вечора олійні фарби мали швидко висохнути. Але через кілька годин я побачила, що середина геть розмазана!

01

„Мабуть, мій любий котик доклав свої лапки до свіжої фарби, – подумала я. – Треба все виправити та зачинити двері на балкон”.

Я відновила бурувато-сірі частини крилець та пухнастий тулуб метелика, знову поставила колишню платівку сохнути на підвіконня та зачинила двері.

Уранці я хотіла перевірити, чи висохла фарба. Що за жарти? Середина малюнка, тулуб та крильця метелика знов розмазані!

Із сердитим гарчанням ведмедя: „Хто-хто торкався моєї тарілки?!” – я вдруге відновила малюнок та залишила на підвіконні. До вечора фарба висохла, але таємниця зосталася. Вже сутеніло, коли мені вчувся якійсь шурхіт. Звук долинав з балкону. Щось шкрябало малюнок на платівці! Знову!! І котик тут ні до чого: він спокійно спав у кімнаті.

Обережно зазирнувши крізь скло, я довго сміялася.

Це був метелик!

Вид я точно не роздивилася, думаю, якийсь нічний бражник – їх багато влітку – випадково залетів на балкон. Причарований красою моєї Пенелопи, метелик танцював навколо неї, тріпотів крильцями, всіляко намагаючись привернути увагу „самки”. Так старався, що залишив відбитки своїх крил та черевця на свіжій фарбі! Метелика можна зрозуміти, він такої краси зроду не бачив, адже намальована Пенелопа була втричі більша, ніж звичайна перламутрівка. Закоханий повертався до неї знову й знову. Пенелопа то зникала, коли я забирала тарілку в кімнату, то „поверталася” на підвіконня, але залишалася байдужою до залицянь нещасного бражника.

Я не встигла добре роздивитися закоханого метелика, але впевнена, що це не міг бути самець того ж виду. Бо метелик, якого я випадково обрала як модель для „портрету”, – перламутрівка Пенелопа (Argynnis zenobia) – рідкісний червонокнижний вид, трапляється лише на скелястих морських берегах Північного Китаю, Кореї та Приморського краю Росії. Щоправда, в наших лісах розповсюджена інша перламутрівка, схожа на Пенелопу, – перламутрівка велика лісова, або пафія (Argynnis paphia). Якщо дивитися зверху, ці два види метеликів дуже схожі. Обидва бувають червоно-жовтими або такими сріб­лясто-бежево-блакитними, як той, якого малювала я. Але знизу, з боку черевця, їхні малюнки дуже відрізняються. Для моєї Пенелопи це не мало жодного значення, бо у намальованого метелика є лише один бік – верхній. Можливо, повз балкон пролітав самець лісової перламутрівки пафії. Хоча звідки б він узявся в місті та ще й уночі?

Підозрюю, що для закоханого метелика, уяву якого так вразив „портрет” Пенелопи, взагалі не мав значення її вид та достовірність зображення. Можливо, така увага очікувала будь-якого фантазійного яскравого метелика, але мені здавалося, що ця історія сталася тільки тому, що метелик був справжній, намальований з фотографії.

„Тарілка”, зроблена зі старої платівки, досі стоїть на моєму столику, я тримаю в ній папір для нотаток та ручки.

Гадки не маю, як мислять метелики, але тепер знаю напевне: серед них теж є небайдужі до живопису. Найсмішніше, що залицяльник Пенелопи повертався до неї знову й знову. Чи щоразу це були інші метелики? Можливо, жоден мандрівний лицар-метелик, який помічав мою картину, вже не міг забути образ „прекрасної дами” – Пенелопи з родини Німфалід. Ось вона, чарівна сила мистецтва. Ще б пак, побачити проти ночі таку красу!

Завантажити статтю

This entry was posted in 2017, 7, Жива природа, Журнал, На межі міста і лісу, Олена Крижановська, Статті. Bookmark the permalink.