Анна Зайцева-Анциферова. Таємні супутники людини

1Синантроп (вид, організм) – вид, який знайшов поблизу людських поселень особливо сприятливі для себе умови життя і сформував у створеному людиною штучному або напівприродному середовищі стійкі та життєздатні популяції (ластівка міська, миша хатня).

Гострі різці долотоподібної форми ростуть у мишей упродовж життя. Такими зубами дуже зручно гризти, тому ці тварини належать до ряду Гризунів (Rodentia).

01Mus musculus

Миші з’явилися у міоцені 23 мільйони років тому і адаптувалися до різноманітних біотопів. Появу людини, яка активно перетворювала довкілля, вони сприйняли як прояв природи – і пристосувалися до неї. Палеонтологи знаходять кістки мишей і печерних людей разом. А сьогодні близько 700 видів родини Мишевих (Muridaе) мешкають на всіх континентах Землі, окрім Антарктиди. У сучасній фауні України науковці нараховують 10 видів цих гризунів, серед яких є лісові, польові, степові мешканці та синантропи1.

Хатні стратеги

Найзнанішим супутником людини є миша хатня (Mus musculus). Сіра, з рудуватим відтінком мишка трапляється людині у власній оселі. Присутність цього виду в господарських будівлях, на городах, у садах чи на полях легко розпізнати – за характерним мишачим запахом. Якщо в якомусь куточку світу є людина, то там є цей синантропний гризун, недарма інша його назва – миша звичайна. Невеличка за розміром – до дев’яти сантиметрів – ця тваринка знаходить притулок під підлогою, в стінах, на горищі, у затишних закутках будівель. Вона не дуже вправний землекоп, тому в природі риє неглибокі та нескладні нірки. Однак мешкати поряд з людиною цьому гризуну найвигідніше. Тут завжди є вдосталь зерна та насіння і можна щось поцупити із харчових запасів людини. Недарма слово „миша” походить від древнього індоєвропейського слова „муш”, тобто „крадій”.

Mus musculus

Mus musculus

У захистку самка влаштовує гніздо зі шматків паперу, ганчір’я, сухих травинок, бур’янів. Після 20-денної вагітності вона народжує до 14 голих і сліпих малят, які на дев’ятий день прозрівають. Розвиток мишенят набирає темп, через 20 днів вони живуть самостійно й у двомісячному віці вже здатні до розмноження. А самка знову готується виховувати нащадків – від березня до жовтня вона встигає принести до восьми приплодів! „У кількості – сила” – це стратегія, що забезпечує виживання мишей хатніх. Надзвичайна плодючість дає їм можливість протистояти численним шляхам винищення. Окрім хижаків, які полюють на цю тваринку, на неї „сиплеться” цілий арсенал вигаданих людиною способів боротьби. Не дивно, що мало мишок доживають до 10 місяців, хоча їхнє життя може тривати п’ять років.

Близькою родичкою миші хатньої є миша курганцева (Mus spicilegus). Свою назву вона отримала за звичку нагортати горбки-курганчики, у яких зберігає запаси зерна на зиму. На відміну від синантропної миші хатньої, цей гризун живе в степу. Його нірки закінчуються гніздовою камерою, яка вистелена м’якою травою для новонароджених мишенят. Як і міська родичка, миша курганцева розмножується від ранньої весни до пізньої осені. Приплід дає до п’яти разів на рік, народжуючи щоразу близько восьми мишенят. Характерною особливістю цього виду є відсутність специфічного запаху мишей хатніх.

Міські пристосуванці

Ці гризуни, як і люди, бачать сни2. Вони можуть жити без води довше, ніж верблюд. Витримують високий рівень радіації. Пропливають кілька кілометрів без відпочинку. Нечутливі до деяких отрут. За інтелектом не поступаються кішці, а чистоплотністю перевершують собаку. Етологи3, ставлять їх на один щабель розвитку разом з дельфінами і мавпами. Ці неймовірні створіння – пацюки.

2Професор Массачусетського технологічного інституту Метью Уілсон досліджував сновидіння лабораторних пацюків, підключивши датчики до мозку тварин, що спали. Його досліди довели, що ці гризуни бачать сни, у яких події минулого дня відтворюються і проживаються знову.

3Вчені, що досліджують поведінку тварин.

Пацюка сірого, або мандрівного (Rattus norvegicus) впізнають усі: буре тіло до 25 см, довжелезний голий хвіст. Примандрував цей гризун до Європи з Китаю і в Україні поширився на початку XVIII століття. Невибагливість до умов дозволяє цим тваринам оселятися поблизу людини в усіх природних зонах світу. В нашій країні він трапляється у містах і селах від високогірних районів Карпат до степових територій. Пацюк сірий почуває себе впевнено як у будівлях і на смітниках, так і в дикій природі, де мешкає на узбережжях заболочених водойм і в плавнях. Найулюбленішим місцем для норіння є береги, порослі деревами, що стоять над водою. Ці гризуни влаштовують гнізда в гнилих стовбурах чи риють у корінні просту нору з гніздовою камерою. В оселях людини вони будують кубла у затишних кутках, під підлогою, в стінах, дбайливо вистеляючи їх ганчір’ям, шматками паперу, пір’ям, сухим листям. Тут після 22–26-денної вагітності самка народжує, зазвичай, вісім (а часом і 17!) сліпих і голих малят. Вона здатна народжувати нащадків до шести разів на рік. Малята швидко розвиваються, у 35-денному віці стають статевозрілими, а тримісячні самки дають перші приплоди. Уся сила-силенна пацюків і пацюченят має „звірячий апетит”. За типом живлення вони твариноїдні: споживають молюсків і рибу, жаб і ящірок, яйця і пташенят птахів, полюють на комах та інших гризунів. Не відмовляться покуштувати насіння та зерно, горіхи та гриби і поласувати харчами людини. Оскільки пацюки сірі найбільш активні в темну пору доби, то з настанням сутінок починають здійснювати „продуктові” рейди.

Rattus norvegicus

Rattus norvegicus

Ще у 60-х роках минулого століття в Україні був численним і поширеним пацюк чорний Rattus rattus. Саме він був причетний до епідемій чуми у середньовічній Європі. Але тепер цей вид майже витіснений з територій мешкання сильнішим, сміливішим, плодючішим і менш вибагливим пацюком сірим. Від родича пацюк чорний відрізняється темним забарвленням хутра із зеленувато-металевим відблиском. Оселяючись у природних умовах, ці гризуни нерідко живуть у дуплах дерев, стрибають по гілках, розорюють пташині гнізда. Два види пацюків ведуть схожий спосіб життя, однак, оселяючись у житлових будинках, пацюки чорні частіше влаштовують кубла на горищах, а пацюки сірі заселяють переважно підвальні приміщення.

Rattus rattus

Rattus rattus

Пацюкам притаманні чудові вміння. В агресивному стані вони здатні стрибати до двох метрів у висоту. Добре почувають себе у воді, плавають та пірнають, водночас лазять по деревах, канатах, трубах. Ці гризуни відчувають рентгенівське випромінювання – за допомогою нюху вловлюють запах озону, що утворюється під його дією. Вони здатні погризти не тільки продукти, але й такі речі, як лінолеум, бетон, шлакоблок, алюміній, мідь. Східна міфологія стверджує, що пацюк першим серед тварин прибіг до Будди за його покликом. Не дивно, якщо врахувати, що швидкість бігу цього звірка досягає 10 кілометрів на годину.

Лісові стрибуни

Побачити мишей у дикій природі досить складно, оскільки вони ведуть прихований спосіб життя. У лісі за людьми таємно спостерігають великі чорні очі гризунів з роду Мишаків, або Лісових мишей. Від миші хатньої цих звірят відрізняє рудувате забарвлення хутра, довгий хвіст, великі гнучкі вуха і жовта пляма на шиї та грудях. Дорослі особини мишака лісового (Sylvaemus sylvaticus) досягають завдовжки 10 см, а жовтогорлого (S. tauricus) – аж 13 см! Також до зазначеного роду належать мишаки уральський (S. uralensis) і степовий (S. witherbyi). Мишаки поширені в лісових і лісостепових областях України, від Карпатських гір і до узбережжя Чорного моря. Активні ці гризуни вночі, коли шукають поживу чи партнерів. Розмноження триває від весни до осені, самка до п’яти разів на рік народжує близько восьми мишенят. Вони швидко розвиваються, і молоді самки у тримісячному віці вже дають нащадків.

Sylvaemus sylvaticus

Sylvaemus sylvaticus

Мишак лісовий, або європейський добре пристосований до життя в лісах, садах, яругах із чагарником, заростях бур’янів. Живуть ці гризуни у примітивних норах під корінням дерев, поваленими стовбурами чи великим камінням. У вечірні години вони виходять із гнізд шукати поживу – насіння дерев або комах.

Завдяки здатності стрибати на півметра у довжину, мишака жовтогорлого, чи жовтогрудого називають „стрибуном”. Він полюб­ляє старі листяні ліси з ліщиною і щільним підліском, де оселяється у норах між корінням дерев і кущів. Мишак жовтогорлий добре лазить по високих деревах за їжею і може зробити кубло у дуплі, а при нагоді – і в штучній гніздівлі. Так, у НПП „Подільські товтри” сім’ї цього виду заселяють штучні гніздівлі, розвішані для птахів і вовчків. Живляться ці гризуни жолудями, горіхами, насінням ялини і сосни, горішками липи і бука, плодами диких фруктових дерев і ягід, комахами. Запаси насіння на зимовий період зберігають у продуктових камерах. У таких схованках інколи буває до чотирьох кілограмів жолудів!

Польові смугастики

Найлегше серед мишей впізнати мишу польову (Apodemus agrarius), названу також житником пасистим. Уздовж її спини йде чорна смуга, яскраво виразна на фоні рудувато-бурого забарвлення хутра. Цей смугастик завдовжки 12 cм має хвіст коротший, ніж тіло, і невеликі вуха. Від Полісся, Карпат і до узбереж морів ця миша оселяється у зволожених біотопах. Вона трапляється у перелісках і полезахисних смугах, лучних заплавах з чагарником і забур’янених ділянках, у садах і виноградниках, на узліссях і в річкових долинах. Періодично цей гризун скупчується в значній кількості на полях. Саме тут він трапляється людині на очі найчастіше, за що й отримав назву „житник”. У зимовий період миші перебираються у скирти сіна чи сади, де живуть під опалим листям, іноді забираються до будівель. Зазвичай миша польова риє довгі неглибокі нірки між корінням дерев і кущів, у яких влаштовує гніздову камеру. У вистеленому соломою і сухою травою кублі після 22 днів вагітності самка народжує близько восьми малят, даючи щорічно до чотирьох приплодів. Через три тижні мишенята стають самостійними, а через два з половиною місяці – статевозрілими. Цей гризун живиться травами, зерном, ягодами, дрібними комахами і їхніми личинками, безхребетними. Водночас сам є поживою для цілої „армії” хижаків, серед яких лисиці, тхори, ласки, сови і навіть пацюки сірі.

Apodemus agrarius

Apodemus agrarius

Лучні архітектори

Найменшою серед мишей є мишка лучна (Micromys minutus). Її довжина сягає лише 10 см, а маса – 10 г. Вона має великі рухливі вушка, а ще дуже довгий, тонкий і чіпкий хвіст. Забарвлення хутра є типово мишачим – коричнево-сірим. За невеликий розмір цього гризуна також називають мишею-крихіткою або мишею маленькою. В Україні цей вид поширений майже скрізь на Поліссі, у лісостепу і степу. Цей гризун трапляється у річкових долинах уздовж берегів водойм, в осокових і очеретяних заростях, також у чагарниках і на узліссі, нерідко оселяється на полях. Мишка лучна вправно лазить по травах за допомогою лапок та хвоста, яким обвиває стебло. Вона володіє унікальним будівельним умінням – у період розмноження робить гніздо на стеблах злаків, очерету або гілках чагарника на висоті майже метр над землею. Кулясте, діаметром до 14 см кубло сплетене із сухих травинок і рослинних волокон. Завдяки великій любові до трав ця мишка також має назву „бадилярка”. Розмножується миша маленька до чотирьох разів на рік, від травня до жовтня. Після 20-денної вагітності самка народжує до семи малят. Маса новонародженого мишенятка менше 1 г! Батьки турбуються про нащадків, навіть самостійних особин ще підгодовують і зігрівають у гнізді. Ці гризуни живляться травами і насінням дерев, ягодами та зерном, метеликами та їхньою гусінню, жуками, мурашками та їхніми личинками. На зиму мишка змушена залишати свій „архітектурний витвір” і переселятися до нір інших гризунів, скирт соломи і стіжків сіна.

Micromys minutus

Micromys minutus

Факти проти міфів

Сьогодні слово „миша” часто асоціюється у нас з комп’ютерним маніпулятором „мишка”. Її вигадав Дуглас Енгельбарт у середині 60-х років минулого століття і назвав так, напевно, завдяки довгому „хвостику”. А наші таємні хвостаті супутники впродовж століть стали героями такої кількості міфів та легенд, що тепер важко розрізнити правду й вигадку. Наприклад, любов цих звірят до сиру – міф, який став дуже популярним завдяки Голлівуду. Науковці довели, що сир – не є найжаданішим для мишей смаколиком, оскільки ці гризуни віддають перевагу фруктам і зерну. Ще одна легенда – про слонів, які панічно бояться мишей і, побачивши їх, рятуються втечею. Експерименти показали, що велетні-слони не звертають жодної уваги на сірих крихіток, що бігають біля їхніх ніг.

Європейці намагаються уникати сусідства мишей та пацюків, а от в Азії, Африці і Латинській Америці ці гризуни внесені до раціону місцевих жителів. Водночас, у Індії вклоняються пацюку як священній істоті і навіть збудовано храм Карні Мата, у якому мешкають 20 тисяч цих звірят. Вони живляться молоком і тим смачненьким, що приносять відвідувачі. У Японії пацюка вважають супутником бога щастя. А у Китаї відсутність цих тварин у будинку є тривожним знаком!

І безперечний факт – досягненнями „на ниві” хімічних, біологічних і медичних досліджень люди завдячують саме мишевим, на яких відбувається понад 80 % наукових дослідів у світі. Недарма їм звели пам’ятник із назвою „Миша, що в’яже нитку ДНК” на знак вдячності людства за внесок у розвиток науки. У лабораторіях цих гризунів почали використовувати ще у 1828 році. А у 2002 році геном миші хатньої повністю розшифрували. Учені виявили, що він на 80 % співпадає з геномом людини, що дозволяє генетикам перевіряти свої теорії на лабораторних мишах.

У тих же лабораторіях з’явилися білі миші та пацюки, які несподівано полюбилися людям. Ці декоративні гризуни нерідко стають домашніми улюбленцями і навіть піддаються дресируванню. Також подобаються людям мультиплікаційні мишки. У 1928 році на екранах уперше з’явився Міккі-Маус, вигаданий Уолтом Діснеєм. За легендою, режисера надихнуло мишеня, що бігало студією. І досі знаменитий персонаж конкурує з мишачими героями мультфільмів „Том і Джері” та „Кіт Леопольд”. А поява хвостатого кулінара у мультфільмі „Рататуй” призвела до підвищення попиту на пацюків як домашніх тваринок. Так поступово миші та пацюки перетворюються з таємних супутників людей на явних. І їхнє життя стає для нас цікавішим.

 Завантажити статтю

This entry was posted in 2017, 7, Анна Зайцева-Анциферова, Журнал, Людина і екологія, Статті, У світі тварин. Bookmark the permalink.